Розділ 50

Ніколь 

Пустота. Це все, що я відчувала, після того коли він пішов. Хвилини йшли ніби вічність і я не розуміла, що вже ранок, якби не забіг Ян і не запитав коли я виходжу. Дорога до школи була розмита, як і думки в моїй голові. Довелося зробити легкий макіяж, аби хоч трохи замаскувати заплакані очі. Як я могла повірити йому, до цих пір не розумію. 

Зайшовши в клас, відразу йду до свого місця, не залишаючи без уваги те, що місце Ніла порожнє, і те що було вчора ввечері не кошмар, який наснився, а рельність. Всі довкола обводять мене своїми поглядами, але ніхто нічого не питає і це тішить мене найбільше. 

Отже поїхав.. Поїхав, залишив.. Розбив. 

Ненависть так пожирає мене, що я зовсім не слухаю викладачів, а тільки помічаю, як змінюються їхні обличчя, на різних предметах. Швидко беру сумку і йду до виходу, коли за руку хтось не дуже ніжно ловить. 

-Коханий покинув? - чую запитання Карли. Зі злості висмикую руку, і злобно дивлюсь на неї.

-Тобі яка різниця? Немає більше до кого вчепитись? Тоді йди і роби новий макіяж. - відповідаю, і йду, але ще встигаю почути: 

-Я казала, що він кине тебе, це було тільки питання часу.

Нічого не відповівши йду на роботу, де весело зустрічає Ізі. 

-Привіт,- говорю, і чую як голос тремтить ледь стримуючи сльози.

-Привіт, моя хороша.- Різко відвертайсь і одразу йду до вбиральні, Ізі сьогодні така щаслива, і так не хочеться псувати їй настрій своїми проблемами. Відображення, яке я бачу в дзеркалі так знайоме мені, біль, розпач.. так знайомо, але тепер сюди ще прилітається ненависть. 

-Ей..Нік, відкрий. 

-Ні, Ізі. Йди працювати я вийду за декілька хвилин. 

-Ні, ти зараз же відкриєш мені двері. А якщо ні, я подзвоню до шефа і скажу, що ти збираєшся перерізати собі вени в вбиральні, і не пускаєш мене зупинити тебе. 

Тінь посмішки з'являється на моєму обличчі, коли я відкриваю двері, і дивлюсь на стурбоване обличчя подруги. 

-О чорт. Що сталося? - питає, і я вже не взмозі стриматись, а просто йду до неї, обіймаю, і даю волю сльозам. Знову. Знову вони так душать з середини, що стримати їх просто неможливо. 

-Ой горе мені. Все ж таки сталось щось погане, раз ти розкисла аж так. - коментує гладячи мене по голові.- Ходімо присядемо, і ти зараз же заспокоїшся і розповісти мені все. 

-Мг..- погоджуюсь, витираючи мокрі щоки. 

Розмістившись на нашому диванчику, вона стисла мої руки, в мовчазній підтримці, кивнула спонукаючи розповідати. 

-Він поїхав. 

-Хто? 

-Ніл. 

-Щ-о-о-о? -ошелешено перепитує. 

-Кар'єра для нього зараз на першому місці, і я заважаю йому розкриватись. Біля мене він буде йти на дно, а він хоче популярності. Хоча я так не розумію цих слів. Він і думати про це не хотів. 

-От козел. 

-Ізі.. 

-Моя хороша. Я звісно розумію тебе, але ти не маєш так бити по собі. Він не вартий тебе. Ти себе бачила? Ти неймовірна, і обов'язково, твоє щастя знайде тебе. Не женися за тим, що тебе не заслуговує. 

-Дякую..- знову обіймаю її, адже розумію, що вона має рацію. Але чому ж тоді так пекельно боляче..  

В кінці зміни, дивлюсь у вікно, де зазвичай світяться фари мого вже улюбленого мотоцикла. І розумію, що варто забути цю картинку і стерти її із своєї пам'яті назавжди. Він покинув і пішов, а я залишалась і маю забути. 

Ніл 

Декілька днів назад

Згадуючи яким був тон батька коли він говорив зі мною, мурашки йдуть по шкірі. Він точно щось задумав. Залишилось дізнатися що. 

Заїжджаючи в ворота колишнього "дому" відразу згадуються жахливі епізоди життя. Хоча життям це важко назвати. 

-Доброго для, Ніле. Радий бачити. -говорить водій, і я розумію, що теж радий. Цей чоловік завжди добре ставився до мене. Ми жмем руки один одному. 

-Доброго, я теж радий. 

Проходячи в будинок, в ніс вбиває запах жіночих, різких парфумів. І за кілька хвилин я розумію, чиї це. Адже на кухні батько не один, а із своєю пасією. 

-Сину. 

-Вітаю,- кажу вже крізь стиснуті зуби, не маючи ані найменшого бажання бути тут і бачити їх обох. 

-Ти такий милий,- говорить жінка, і мене верне від одного її вигляду. Адже одягнута вона точно, не для зустрічі зі мною. 

-Дякую, але я ніби не нічого у вас не запитував. 

-Ніл, слідкуй за словами. -попереджує, пропалюючи поглядом. - Сідай, пообідаєш,- пропонує, але те, яким він тоном це говорить, відбиває бажання навіть стояти поруч. 

-Ні, дякую.Ти хотів поговорити,  я прийшов. Тож слухаю, якщо не має теми для розмови,  я пішов. 

-Ходімо до мого кабінету. 

-Але милий, я що чужа? - до нудоти солодко запитує жінка. 

-Ні, кохана. Але є розмови, які будуть зайві для твоїх тендітних вух. - промовляє і показує на двері, і я з задоволенням одразу виходжу. 

Дорога до кабінету до чортиків знайома, адже тут було чимало мук. 

-Прошу,- запрошує в середину, як і колись. До цих пір хочеться пригнутися, очікуючи удар. -Як в тебе справи? 

-О я тебе прошу, ніби це дійсно тебе цікавить. Одразу до справи. 

Його обличчя перекошується,і я бачу як злість починає брати участь у розмові. 

-До справи, так до справи. - спокійним кроком підходить до столу, і дістає звідки папку, схожу на якесь досьє. 

-Що це? - питаю коли бачу задоволення на його обличчі, а це вкрай рідко. Тому погані справи..

-Це? -піднімає папку, дивлячись на неї.

-Пропоную не тягнути. - кажу коли терпець вже за закінчується. 

-Сину, ти в такому становищі, що точно вказувати не тобі. 

Я не розумію про що йдеться, і це злить мене за більше, адже він ще й насолоджується тим, що зараз відбувається. Я мовчу, коли він нарешті починає розгортати папку, з якої видніється якась роздруківка. 

-Ніколь Вайнет, 18 років, навчається в школі, вулиця Незалежності 12, працює в 

-Стоп. -кажу ледь не тремтячим голосом. Волосся стає дибки коли я чую всю інформацію про Нік. Шкіра покривається шаром мурашок. -Навіщо тобі ця інформація? - ледь вимовляю.