Розділ 49

Ніколь 

Дні минали надто швидко, відтоді коли команда Ніла виграла. Все відбувалось наче в казці. Тільки поведінка Ніла мене напружувала більше ніж потрібно. Останнім часом він став більше мовчати, сумно дивитись на мене, і говорити загадками яких я не могла розгадати, попри сильне бажання. Навіть коли ми разом дивились фільм, і я дрімала, він сильно обійняв мене і прошепотів у волосся " як я боюсь тебе втратити". Я швидко прокинулася, і перепитала що він сказав, але він лише відмахнувся.

Ліжко було особливо м'яким після важкого робочого дня, мої повіки стали закриватися, коли почувся тихий стук у кімнату. 

-Так,- кажу, підіймаючись на ліктях. 

За секунду між дверною щілиною проглядає голова Ніла. 

-Ніл?- здивовано і водночас радісно запитую. 

-Так, це я. - каже надто сухим голосом. 

-Я зрозуміла, що це ти. Але чому ти тут? Засумував?-питаю з легкою хитринкою в голосі. 

Він проходить в кімнату і вже звично підходить до мого ліжка, але не сідає і ігнорує моє запитання. Я встаю, сідаючи на ліжку, і чекаю коли він розпочне говорити, та коли цей момент не настає, я все ж порушую мовчанку. 

-Щось сталось? - хвилювання починає душити горло, адже його вигляд зовсім мене не заспокоює.

-Треба поговорити.- випалює на одному подиху. 

-Я слухаю.- голос починає тремтіти, і я не можу це зупинити.

-Я довго думав. Дуже довго,- замовкає і дивиться на мене. Я не бачу там свого коханого. Зараз там пустеля. Пуста пустеля, без жодних людських емоцій. 

-Не тягни,- надто різко підштовхую, бо не маю сили чекати.

-Зараз я на початку своєї кар'єри, на початку просто неймовірного майбутнього.- він стоїть, дивиться на мене, і зараз я бачу відблиск хоч якихось емоцій, і перше -це біль. Відчуваю як мої очі починають набиратися вологою, вона скупчуються дедалі більше, і я з неймовірною силою стримую їх аби вони не поплили по щоках бурхливими ріками. -Мені зробили блискучу пропозицію, я жалію, що відмовився. Тут я буду крутитися як білка в колесі, і ніякого сенсу з цього не буде. 

-Ти говорив з батьком?-питаю очевидне. Адже саме після того дзвінка він став таким.

-Це не має значення. 

-Має, Ніл. Ви розмовляли? Це він сказав? Що він тобі зробив? -за словами я вже встигла встати з ліжка і підійти до нього, з кожним словом мою душу рвало на ще більше клапті. - Не мовчи, чорт тебе забирай! - рука взлітає в гору, і перший удар попадає в плече, далі в груди, а далі не пам'ятаю. Руки били його, поки сльози не почали падати з щік, величезними краплями. Він мовчав. Стояв і мовчав. 

-Я поїду. - говорить коли я безсило стала напроти нього, опустивши голову від безсилля. 

-Ні.. 

-Так, Нік. Це буде краще для обох.- твердить.

-Ти не можеш вирішувати за двох.

-Я мушу. 

-Ні. -різко заперечую. 

-Ти не розумієш..

-Так поясни! Поясни, а не вирішуй за мене. Кажи! Я скільки боролась з тобою, скільки відштовхувала. Не приймала ті почуття які починали зароджуватись. Придушувала їх, як могла. Але ти.. ти все зруйнував. Ти зруйнував всі мої стіни,всі. А тепер руйнуєш серце. 

-Нік, зараз для мене важлива кар'єра. Я маю їхати, і це рішення вже прийняти. Вибач, але ми.. ми маємо розій..- він говорить всі слова ніби заучений віршик, біля дошки в школі. 

-Ти мене кидаєш?- мій голос зривається на істеричний сміх. -Ні-і, - моя рука знову взлітає вгору, але тепер попадає прямо в обличчя, і залишає там багряний слід на щоці. -Ти не зможеш мене зруйнувати. Бо окрім твоїх брехливих слів, ти більше ні на що не спроможний. Ти маєш вибір, і обираєш скиглити сам в самотній квартирі. - Я витираю щоки від сліз, і більше не даю їм проливатись.- Ти як і твій батько. Не дарма кажуть, яблуко від яблуні не далеко котиться. Тому далі, котися до пекла, Ніл. І бажаю котитися туди тобі сасому. 

-Нік, досить.- я знаю що він не може це слухати, знаю що йому боляче. Та мені болить в сотню разів більше. І те, що він робить зараз, руйнує все хороше, що було до цього.  

-Не досить. Забирайся звідси. Я не хочу тебе ні бачити, ні чути, ні відчувати. Ти найбільша помилка в моєму житті. Ти помилка.. Одна велика, жахлива, суцільна помилка.- закінчую з притиском. 

Я бачу, як його очі починають червонітись, і одинока сльоза встигає збігти по щоці до того, як він одразу все стирає. Рука взлітає знову  і я показую пальцем на двері. 

-Іди. Іди і забуть сюди дорогу. 

-Я не хочу так йти. Нік зрозумій мене, я ніколи..

-Зрозуміти тебе? Ти сейрозно? Як? Ти нічого не розповідаєш і просиш зрозуміти тебе? Забирайся. 

-Нік..

-Я сказала, забирайся!!! 

Я швидко випихаю його із кімнати, і закриваю двері. Мені байдуже куди він піде. Ноги самі підгинаються і я просто сповзаю на підлогу по дверях, сідаючи на підлозі і зажимаючи руками голову. вона болить з неймовірною силою. 

-Нік, відкрий.-чую приглушене прохання. 

-Я більше ніколи тобі не відкрию, ні двері, ні себе. Йди звідси.- кажу спокійно ледь стримуючи сльози. Десь вдалі чується "Вибач" і тільки тоді, коли я впевнена, що за дверима нікого немає, слози, які так довго душили з середини, вириваються назовні. 

Доброго дня, мої  любі читачі. 

Вже дуже давно не було оновлень, як завжди прошу вибачення. Нараші оновлення трішки розчарує вас, бо вона маленьке і трохи сумне. Та надіюсь вам сподабається. Тож чекаю ваших вражень. 

Люблю кожного, Ваша Торі