Розділ 36

Ніл 

Вся увага автоматично переходила на неї. Я намагався уважно слухати інструктора, весь час подумки вказував дивитись лише на нього, бо коли мої очі бачать Нік, то вони вже зовсім не слухають розум, а просто відшукують Нік і стежать за нею. Жадібно ловлячи кожну її емоцію, кожен піднятий вгору кутник вуст, кожен захопливий, вражений, зацікавлений погляд. До тями мене привели лише слова чоловіка, який спитав чи ми готові, а коли я ще й почув її відповідь, що зі мною завжди, то мені не потрібно було більше нічого, я просто чіплявся за ці слова. 

Поклавши руку на талію, я ще й зумів переплісти наші пальці. Це було таке прекрасне відчуття, її рука в моїй відчувалась занадто добре, занадто приємно, з неї було все занадто. 

-Я хвилююся,- тихенько, захекано говорить, хоча ми просто стояли, вона говорила ніби пробігла кілометрів десять. 

-Чому? -питаю так само тихенько аби не порушувати нашу ідилію, крокуючи до величезної кулі, яка вже чекала нас. -Ти ж не боїшся висоти,- констатую факт про неї. 

-Звісно, та це так дивно.. Я ніколи подібного не робила. Хоча... Одного разу, коли мій тато був живий, ми їздили стрибати з моста, він вибрав найменшу висоту із запропонованих, це було дуже круто. Не той стрибок.. круто було те, що він був саме з татом. Але я не розуміла, що моментами потрібно, аж так дорожити...- по щоці пробігла одинока сльоза, і моя долоня в секунді лягла на гладку шкіру аби забрати ту гірку сльозину, та потім вона ледь помітно похитала головою і маленька усмішка промайнула під цим смутком. -Та зараз, я вже знаю. Знаю, що кожну секундочку життя потрібно обожнювати, цінувати, дорожити. Тому я обожнюю весь час який ми проводимо разом, він в мене ніби по поличках розкладений в пам'яті. Навіть наші сварки. Особливо наші сварки...

-Це головне,- нарешті вона засміялась своїм неймовірний сміхом, та в деякій мірі, він все ж залишився сумним. 

Інструктор допоміг нам поміститись в кулю, і визнаю вона була набагато більшою, ніж я собі думав. 

-Тут вже гарно, хоча ми ще не взлітали- каже Нік. 

-Якщо так, то у вас напевно дар мови пропаде, коли ми піднімемось. - усміхнено відповідає містер Аркарі,(так пізніше представився інструктор) - А зараз рекомендую трішки притриматись, адже ми будемо відлітати. 

І справді через кілька секунд корзина в якій ми знаходились захищалась. 

-Ойй..- Нік напевно була захоплена пейзажем, і пропустила слова про те, що потрібно триматись. Адже тільки куля трохи залишалась вона полетіла мені в обійми. Звісно я був радий, як слон, що вона знову так красиво притиснута до мене... Але ж вона могла впасти чорт забирай! 

-Знаєш,- кажу дещо напружено,- я розумію, що ти вже подумки  літаєш, та слухати інструктора все ж потрібно. - зробивши  янгельські очі, вона обійняла мене за шию. 

-Все ж ти впіймав. -задоволено каже, і в якійсь мірі я думаю, що вона зробила це спеціально. 

-І зробивши це знову,- все ще неспокійно говорю. 

-У вас дуже турботлий хлопець, який справді турбується про вас. Бо тут є такі, що приводять свою половинку, і поки дівчина роздивляється і говорять як гарно, ті придурки в телефонах сидять! Це неприпустимо. -говорить обурено містер Аркарі. Чим викликає в нас легкий сміх, який переходить і до  нього.- Ну все, поговорили, та й годі. А тепер, на мене не зважайте, мене нема. Насолоджуйтесь польотом, а я і звуку більше не подам. 

Він підійшов до управління, і більше ми його не чули. Тільки вітер шумів над нашими головами, складаючи нам компанію. 

В кишені спортивки зігрівало серце мамине кольє, яке я ще вчора вирішив подарувати їй. Воно було дуже красиве, срібна, коротенька підвіска з кулоном, у вигляді трьох зірочок різкої форми, скріплені в одне. Вони були такі кришталево білі, що аж мали ледь помітний синенький відтінок. Раніше я помічав на її пальчику каблучку, і там здається теж є маленька зірочка. Ця підвіска була для мене дуже дорога, і такою й залишиться. Але дорожчою за неї зараз стала Нік.  Я більше не хотів, аби вона була в мене і просто лежала, тому виходячи з дому,  я  взяв прикрасу, і швидко побіг до коханої. 

За роздумами я й не помітив, що ми вже були доволі високо, Нік стояла притиснута спиною до мене, і це викликало дико приємні відчуття. Її голова крутилася в різні сторони споглядаючи краєвиди які майоріли, відкриваючи все гарнішу природу. 

-Дякую..-шепоче, від чого вся середина робить сальто. Я акуратно відпускаю її, і вже хочу тягнутись до прикраси, коли Нік обурено дивиться на мене і шарпає мою руку назад собі на талію, знову переплітаючи пальці. 

-Куди забираєш? На місце! 

Це викликає у мене сміх і я знову стараюсь забрати, тільки вже зі словами.

-Та зачекай ти! 

Вона слідкує за моїми руками насупивши свої гарні брови, і примруживши очі. Та коли бачить що я дістаю подарункову коробочку, то її рука моментально закриває собі рот, очі робляться, як копійки по 10 грн. І через секунди подолавши непорозуміння питає.

-Що це? 

-Подарунок,- відповідаю очевидне.

-Ще один?

-А є ліміт? 

-Немає, дурнику.- сміється і тягнеться рученятами до коробочки,- Можна?- питає за мить до того як пальці торкаються подарунка. 

-Звісно. -серцебиття пришвидшується, і долоні починають пітніти поки вона своїми маленькими пальчиками починає розв'язувати стрічку. Зацікавлений погляд дивиться то на мене, на на коробочку. 

-Відкривай вже,- не витримую, і підштовхую її до дій словами. 

Кришечка відкривається, я ледь не млію від переживань, та коли бачу, що обличчя моєї дівчини переповнене захопленням і приємним враженням, камінь з серця падає. 

-Це... -вона замовкла замовкла і перебирала кулон в руках, забираючи з коробки собі до руки. -Воно просто словами не описати яке гарне... 

-Це кол'є моєї мами,- кажу загубившись у її очах.

-Ні. - вона швидко ложить прикрасу на місце, хаотично хитаючи головою в різні сторони. - Я не візьму це. Я не можу.