Розділ 33

Ніколь 

-З днем народження!! - голосно закричали Ян з бабусею, і я відчула як щось важкеньке гепнуло на ковдру біля мене, чиїсь руки міцно почали мене обіймати, хоча я спала, та точно знала хто це душить мене. Сонно протерши очі, я побачила Яна, який якнайближче тулиться до мене. 

-Ще раз з днем народження, сестричко..- бурмоче, я ніжно відповідаю на його обійми, зустрічаючи за його спиною бабусю з тарілочкою мого улюбленого шоколадного тортика. 

-Вітаю, моя дівчинко.- промовляє вона, підходячи до мене і вмощується на крій ліжка.- Ну що ж, зараз настав час, виконувати завдання іменинника, згадувати свічки. 

Вона запалила свічі, які утворюють мій вік, і простягає тарілочку тремтячими руками, із сльозами на очах. 

-Ти уже така велика,Ніккі... Ну, поїхали! Раз, два, ТРИ,-  за цим рахунком я подихом затушила свічі, і в душі загадала бажання, і щиро вірила, що воно буде здійснюватися все моє життя...

"Хай біля мене завжди буде той, від якого мені перехоплює подих. Хай в найсильнішу бурю у моєму житті, замість сонця, промінчики посилає його ніжна тепла посмішка з цими диявольськими ямочками, хай тільки він освітлює моє життя" 

Розплющивши очі, простягнула руки, аби обійняти мою бабусю, яка я вдячна, що вона у мене є.. 

Поснідавши смачнючим тортиком, я вийшла на вулицю виглядаючи по всюди Ніла, але так його не знайшовши, взяла до рук телефон. Дивно.. Ніл нічого не писав, і не чекає на мене. Цікаво де він. Можливо вже в школі..

Я: Привіт, ніде не бачу тебе. Ти вже поїхав? 

За мить прийшла відповідь, ніби він сидів і чекав на моє повідомлення.

Нахаба: Привіт, маленька. Так, сьогодні довелось виїхати раніше не хотів тебе турбувати, ти ж не ображаєшся? 

Від його "маленька" метелики вкотре взлітають по всьому тілу. Хоч скільки я його переконувала, не називати мене так, він всеодно продовжував це робити, і чорт я маю бути вдячна йому за це, бо мені завжди це подобалось, хоч як важко це визнати. Навіть тоді, коли він мене так нервував. 

Я: Звісно ні, я пройдусь. Через хвилин 20 буду шукати тебе. 

Нахаба: Та ти що, куди ж мені сховатись? 

В кінці повідомлення  смайлик якій сміється й підморгує. Ну що ж хоч ховатись, вперед.

Я: Навіть не знаю, можливо за школою біля саду? 

Думаю він зрозумів натяк, адже перед школою я хотіла б хоч трішки побути з ним наодинці. 

Нахаба: Можливо, думаю там ти мене точно не знайдеш...

Я: Звісно. Точно не знайду. 

За перепискою я навіть не помітила що майже дійшла до школи. Старий забор школи був доволі старий, високий, та навіть попри висоту над ним,я побачила красивий блакитний балон, який гойдався на повітрі. Руки так і чухалися підійти до того місця, залізти на верх паркану, здерти ту кульку, і заховати її собі... Не знаю, хоч за пазуху! Вона була ну дуже гарна, що я дивлячись на неї раділа як мала дитина, чесне слово! Та ще й такого насиченого кольору, а в мене слабкість до всіх відтінків синього, блакитного. Тому така тяга до цієї кульки була для мене цілком зрозумілою, навіть якщо збоку здається, що я ненормальна. 

Я почала йди до тієї кулі, як хижий звір який полює на свою здобич. Та тільки я завернула за ріг, як мало не втаранилась в усміхненого... Матео? От кого, кого а його я вже точно не очікувала побачити. Тому примруживши очі, я перевела погляд на кулю. Якщо він це комусь несе, то я видеру її силою, і мені байдуже на його думку, хоч як егоїстично це не змусить. Я чорт забирай, хочу ту кульку!!!

-З твого вигляду модна подумати, що ти не рада мене бачити. 

-Та ні, що ти? 

-Твій погляд дуже дивний 

-Ти тримаєш кулю, дуже гарного кольору. 

-Точно. 

Він урочисто відступив на крок від мене, і простягнувши руку з кулькою в бік став.. співати?? Так, співати. Мій шок  зараз у шоці.

-З днем народження тебе, з днем народження тебе! З днем народження наша Ні-і-ік, з днем народження ТЕБЕ! -закінчивши, простягає той довго бажаний балон, і я стою в ступорі, від того що це мені..

-Дякую.. - все що можу сказати, бо після чого, Матео підходить в легко обіймає мене. Відповідаючи на обійми, я все ще не можу відійти від шоку. 

-Тримай добре кінець шнурівочки, адже вона з сюрпризом. 

Я так захопилася кулею, що одразу не зрозуміла що тримаю кільку, до кінця якої прикріплений конверт.

-Що тут? -зацікавлено питаю. 

-Уявлення не маю,- відповідає піднявши пресі вгору і розваги руками. 

Цікавість взяла в гору, тому я швидко відірвала від нитки конверт, і розгорнувши, почала пробігтися очима по рядках, відчувши дихання над вухом. Повернувши голову, натикнулась на зацікавлені очі Матео які перескакують з рядка в рядок. 

-Гей,- кажу штурхаючи його в бік,- це вторгнення в особистий простір! 

-Коли ви, лізете в мій особистий простір, будячи мене вдосвіта наприклад, або просиш робити те, на що нормальна людина, сказала б ні, я маю на увазі, з дуру скасовувати гру, я мовчу! -каже обурено,- тому швидко давай читати, не даремно я ж тут сторчу уже пів години, і навіть не дізнаюсь що всередині? Ні за що. Швидко показуй. 

Я неохоче знову розгорнула аркуш, і простягнула до свого плеча, де все ж була голова Матео. 

-Оу, то наш крутелик, закінчений романтик!!! -сміється. 

-Йди ти,- знову штурхаю, і йду далі. Звісно я пам'ятаю нашу другу зустріч, як же ж це можна забути? Правильно, ніяк. 

Ця кульку у мене в руці.. Оце так! Вона була призначена для мене. От дядько, справді для мене. Тримайте мене, бо зараз гепнусь. 

Прямуючи до класу, мені вже голова паморочилась від думок, що ж мене чекає далі. Я йшла так швидко, що навіть втаранила когось рукою, ну що ж вибачте, к мене сьогодні день народження, та щей на мене знову чекає якийсь сюрприз, тож не ставайте мені на дорозі, любі!