Розділ 25

Ніколь 

Вітер і далі не стихав, а я присіла на лавочку, і насолоджувалася його шумом і мертвим спокоєм, який оповив все кладовище. В кишені завібрував телефон, і думаючи, що це хтось з рідних я відкрила смс, і була вражена побаченим...

Джаспер Д'Амеліо:

Покинь його, дай спокій. Ти просто іграшка, якою він награється і кине, як непотрібне сміття . Що він може пізнати біля тебе? Твої злидні? Ти просто убоге дитя, яке ні чорта не має, і ледь стягує кінці з кінцями.Йому потрібні ці тури, а от що йому не потрібне, це Ти. Що ж ти можеш йому дати? Вірно, нічого. Тож не будь дурною, відкинь свої рожеві окуляри, визирни із дитячих мрій, і глянь на ситуацію із здоровим глуздом. Але на всяк випадок, я тобі скажу прямо,щоб ти нарешті зрозуміла: ВІН ТОБІ НЕ РІВНЯ. 

Та що ж він від мене хоче, чорт забирай?  Його приниження вже перетнули всі межі, як я хотіла все розповісти Нілу, бо враження наче я його обманюю, кажучи що в мене все добре, хоча насправді це зовсім не так. Заховавши телефон, вимкнула заодно і звук, аби мене більше ніхто не потурбував. Від цього повідомлення, в грудях утворився болючий вузол, через який й дихати важко було. 

-Мамо...як мені бракує тебе... Як не вистачає... Я так сумую за тобою. - на очі знову навернулись сльози,і мені було байдуже, що я знову дозволила бути собі такою вразливою. 

-Я вже не витримую, мені не хочеться, аби тобі там було тяжко, та я не можу стримати сліз, коли дивлюсь на цей несправедливий надгробок. Ти не мала бути тут.. не мала. Мамо ти так рано покинула нас, скільки моментів я не зможу розділити з тобою. Скільки важливих порад, не отримаю...Я так хотіла б щось змінити... В той трагічний день, ти казала, що одного разу сапфіри поглинуть мене... Ти наче передбачила, це сталось. У мене з'явилась людина,в яку я здається закохалася..в нього сині очі, мов бурхливе море, а коли Ніл спокійний, вони перетворюються в спокійне блакитне небо. І вони не оманливі, як ти казала. Вони прекрасні. Я думаю, він ніколи не обдурить мене, чи зробить боляче. Я...я довіряю йому. Та зараз ніби все летить шкереберть, я боюся знову втратити. Його батько погрожує, не дає спокою, і все це через чортові гроші. А ще.. я дуже сумую за Вілей.. як мені хочеться її тепла, підтримки, та її простого сміху. Де вона? Що з нею? 

Горло ніби оповив дріт з шипами, який різав моє горло коли я говорила. Так важко в грудях, в душі. Чому в житті кожного є період, коли хочеться просто зникнути? Волога земля падала з моїх рук назад до могилки, коли я садила там квіти.

-Я пам'ятаю, як ти любила їх,- кажу попри камінь у горлі,- будь які, аби були і тішили твої дивовижні очі. Пам'ятаю, коли питали, який подарунок ти хочеш, ти завжди відповідала: букет. Мамо...ти була прекрасна. І будеш залишатися прекрасною стільки, скільки я буду пам'ятати тебе, а це означає, що завжди...

Підливши квіти водою, я попрощалась з найріднішою, і витерши вологі щоки, знову пішла додому, де чекала, хоч і невеличка, але моя улюблена сім'я. 

В будинку було тихо, і моє серце защиміло від болю, коли я почула схлипи, які линули з кімнати Яна. 

-Братику? 

Він здригнувся, і швидко почав витирати очі. 

-Нік..зайди пізніше. -промовив хрипло. 

-Ні, я не залишу тебе. 

Він понуро опустив голову,  підперши її руками. Я тихо зайшла до кімнати, зачинивши двері, і сіла поруч.

-Ти чув,що вчора говорила бабуся? - тепло запитала. -Ти мій хороший, не плач..

-Я не плачу!- голосно промовив. -Ти забула, що хлопці не плачуть? 

-На мою думку, це хибне твердження, адже кожному іноді накипає, і хочеться вивільнити свої емоції, навіть через сльози. І не важливо, чи хлопчик ти, чи дівчина. 

-Думаєш? - спитав він, дивлячись своїми темними очима на мене, він був такий вразливий, і я так не хотіла, аби він мав сильні травми, що з усіх сил намагалася замінити йому всіх рідних, які залишили нас, та в такі моменти, мені здавалося, що я провалила ці старання.

-Так, Яне. Не важливо, хто ти. Пам'ятай, що ти людина. Якщо ти будеш тримати всі відчуття в собі, вони поволі зжеруть тебе, залишаючи після себе тільки спустошення. 

-Коли ти стала такою філософською? - вже з усмішкою спитав, і я помітила, що з його очей більше не капають гіркі сльозинки.

-Я завжди такою була, просто ти був надто маленький, аби це помітити. 

-Можливо..

-Ян..

-Мм

-Пообіцяй, що коли тобі буде важко, ти завжди будеш приходити до мене, добре? -надія в моєму голосі, була така велика,  шо він навіть не задумуючись кивнув.

-Гаразд, сестричко.

Залишивши кімнату брата, я нарешті за цілий день прийшла до своєї. Прийнявши душ, пішла у ліжко. Ввімкнувши телефон, знову побачила пропущений виклик він Джаспера. І мене в секунді охопила величезна лють. Дістав! 

Та через момент, я прийшла до тями, коли побачила, що його син написав теж. 

Ніл : Як ти? 

Я: Все добре, тільки прийшла додому, сильно болить голова, можливо трішки подрімаю.

Він в секунді з'явився в мережі, я чекала його смс, тримаючись за голову, яка вже не на жарт стала боліти, випивши заспокійливе, прилягала на подушку. 

Ніл: Я вже переймався, чому ти так довго не відповідаєш. Можливо тобі принести якісь ліки? 

Його турбота знову зігрівала серце, і я вже хотіла в його теплі обійми, та розуміла, що сьогодні хочу побути сама. 

Я: Ні, все добре, ліки я випила, тому зараз спати, до завтра.

Подушка була такою м'якою і таблетки робили своє, бо за пару хвилин я вже поринула в царство Морфея. 

Вологі губи легенько торкнулися моїх, і посмішка поволі  розтягувалась на обличчі. Сильні руки стиснули мою талію, і незабаром одна з них помалу почала опускатися на мою сідницю, легенько зжимаючи її. Губи стали вимогливіше цілувати мої, ніби наказуючи аби я відповідала. Очі помалу відкрились, зустрічаючись з темним поглядом Ніла. Руки обвили його шию, підтягуючи ближче до себе.