Розділ 24

Ніколь 

Я не могла повірити власним вухам. Побачивши сина, через довгий період щасливим, він знову хоче, аби той страждав. Таке враження, що люди, як він живляться тільки нещастями інших, і просто не можуть жити без цього. 

-Чого застигла? Ти мене почула?

-Щ-щоо?- ледь змогла прошепотіти з люті. 

-Мені повторити? По вигляду бачу, що ти все правильно зрозуміла. 

-Як можна бути таким жорстоким? 

-Дитя, не я жорстокий. Життя жорстоке. - холодно мовив.

-Ні... Це ви так вважаєте. З одним я згідна, життя буває жорстоке, але ми самі обираємо чи прийняти всі сторони жорстокості, чи мати хоч по крапельці любові і поваги. Ви хочете, щоб все, і всі підкорялися вам, незважаючи на їхні почуття. Вам байдуже! Чи задумувались, як буде почувати себе Ніл, не маючи постійної домівки і рідних поблизу? Чи буде йому важко і самотньо? Ні, чорт забирай. Вам потрібно лише вигоду! Всюди її. І плювати на все! Навіть на рідного сина... -прошепотіла я.

-Закрий рот! 

 Сльози почали душити мене зсередини, від болю за Ніла. Я не могла вже тут і секунди знаходиться, зі огидні стіни просто давили невидимими силами на мене. Я знала, що його батько ненормальний, та щоб він був аж таким тираном, навіть в здогадувалась. І як він жив тут скільки років..

Він з смертельно серйозним і злим виразом обличчя дивився на мене, коли люто продовжував.

-Ти послухаєшся мене, як роблять всі. А ті хто не роблять... Зазвичай потім шкодують. Тож думай свою гарною голівонькою. 

Фу, як мерзенно звучать звичайні милі слова з його вуст. 

-Ви думаєте я буду вас слухати? Ви псуєте життя Ніла, і ще й моє тепер хочете під свій контроль брати? Нізащо. 

-Точно? 

-Точно.- твердо мовила,- я не буду слухати вас, не просто тому, щоб насолити вам, а тому що не хочу покидати Ніла. Я буду з ним поряд, хочете ви цього, чи ні. Тому краще не телефонуйте мені, я просто не прийму виклик, мені набридли такі люди, які думають, що світ крутиться навколо їхнього пупка. Тому йдіть краще до біса, Джаспере Д'Амеліо!! 

Я розвернулась і полетіла до виходу, перебігаючи по дві сходинки за раз, коли ззаду почулось "Сволота" 

Сльози все таки почали бігти по щоках, як я не намагалася їх спинити. Тільки здається, що все нарешті налагоджується, коли знову все йде під три чорти. Як же ж все набридло..  В такі моменти,віра в Бога стає особливо великою, і я просто все ще з надією, як зазвичай прошу, Господи допоможи...

Додому я вирішила йти пішки, аби трохи привести себе до тями. Повитиравши свої вологи щоки, я вже намагалась взяти себе під контроль... Переступивши поріг дому, я одразу після в ліжко, взявши у руки телефон, побачила повідомлення від Ніла. 

Ніл: Я ще довго тебе буду тебе чекати? 

Я: Робота трохи затяглася.

Ніл: Прийти, допомогти? 

Я: Ні, я вже в кімнаті, та сильно втомилась, хочу поспати трішки, вибач. 

Ніл: Шкода, звісно. Та нічого, взавтра зустрінемось? 

Я: Гаразд. 

Відклавши мобільний в сторону, я і справді закрила очі, та так і не змогла заснути. На вечерю, я не вийшла, апетиту зовсім не було. Останні промені сонця зайшли за обрій, і коли пробила 24:00, моє серце боляче стислось. Я сіла біля вікна, і розглядала нічне, вкрите зорями небо. Можливо сторонні подумають, що я дитина або божевільна, та я щиро вірю, що справді душа моєї матусі зараз яскраво світить, однією з цих мільйонів зір. А коли я думаю про неї, взагалі з'являються відчуття, що вона поряд, чує мене. Одинокі сльозинки котились одна за одною, при згадці якогось теплого моменту. 

-Мамо, я знаю, ти чуєш мене.. я так с-сумую за т-тобою..- мої слова перетворилися в схлип. Коли я почула тихенький стукіт. 

-Ніккі, можна? - схвильовано спитала бабуся. 

Швидко витершись, я кивнула головою. 

-Так, звичайно. Заходь.

Вона помалу з підійшла до мене і сіла на край ліжка. 

-Я знала, що ти не спиш. Ти б не змогла, як і кожного року. 

Я глянула на неї, і тихенько прошепотіла "Так". Бо більше не була спроможна й слова сказати. 

-Ніккі, дівчинко моя, ходи сюди. -вона простягнула руки, запрошуючи мене сісти біля неї.

 Тож я не роздумуючи, присіла біля бабусі, і якомога сильніше пригорнулася до неї, даючи волю хвилинній слабкості для сліз. 

-Гей, не плач,- вона провела долонею по моєму волосі, витираючи іншою сльози,- знаєш, колись я чула, що коли ми тут плачем, нашим рідним там стає важче . Не роби моїй донечці важко. Не плач, Адель не заслуговує на це,- сказала вона тремтячим голосом, аби самій не заплакати. 

-Нік??- за дверима почувся голос Яна.

-Так,- зі схлипом сказала я,- ми тут, братику. 

Він забіг в кімнату, засмучено став на місці. 

-Я не хотів нікого турбувати, але я... Я зовсім не можу заснути. 

Я прекрасно розуміла його. Він у нас замкнений хлопчик, та по своєму переживає біль. 

-Ходи до нас,- пропоную. 

-Зачекайте,- бабуся стала, і сіла на середині мого ліжка, розгортаючи руки по бокам. Ми кинулися до неї, сідаючи біля неї, Ян з одної сторони, я з іншої. 

-Ось так, мої хороші. Ви ж знаєте, як я вам люблю, правда? 

-Так,- прошепотіла ми разом з братом. 

-Я сумую за нею..- чую, як тремтячим голосом говорить Ян. 

-Ми всі сумуємо за нею. Та варто пам'ятати, що вона завжди поруч, в кожного у серці. Вона буде жити з нами стільки, стільки ми будемо пам'ятати про неї. 

Ми сиділи і всі разом, пригадували моменти з мамою, сміялись, плакали, і ділилася болем, аби його було хоч трішки менше. 

Так ми трьох і заснули, притулившись один до одного. Зранку все тіло неприємно затерпло, через те, що майже цілу ніч не змінювала пози. Хоча пів ночі ми не спали, а тільки пів четвертої ранку позасинали. 

Ранок був похмурий, як і мій настрій. Ян ще спав, але бабуся поворохнулась від чого я прокинулась. Бажання йти  в школу не було зовсім, тому я вирішила, що сьогодні вихідний, скажу що стало погано, чи захворіла. Тим паче, сьогодні я маю піти на кладовище, а зазвичай я проводжу там дужее багато часу. Біля восьмої Ніл вже стояв в дверях, чекаючи мене. Я й не здогадувалася, що встигла так сильно скучити за ним.