Розділ 23

Ніколь 

Я ледь дочекалась закінчення уроків, аби Ніл все розповів мені, на щастя, це пройшло доволі швидко. 

Вийшовши на вулицю, я якось тривожно почала розмову. 

-Ніл... Про що ви говорили? Той чоловік сказав, що дасть пропозицію від якої ти не зможеш відмовитися. 

-Хах..- іронічно сказав,- не зможу.. дуже самовпевнено. Я відмовився, мені не потрібен ні він, ні його дурні пропозиції. 

-Ти можеш нормально пояснити? 

-Він сказав, що я дуже добре граю, і що це потрібно розвивати, тому запропонував мені їздити у тури країнами, аби я грав, а він буде моїм спонсором. Нізащо. Я тільки осів на одному місці. У мене з'явився друг, - сказав в розпачі він, маючи на увазі Матео,- у мене є дівчина, без якої, я вже навіть дня свого нормально не уявляю. Я граю з іншими школами нашої країни, так їздив в інші міста, але знову повертався сюди за день, два. А він, що пропонує? Просто їздити туди-сюди день у день, з країни в країну, знову забути про дім, про людей, яких люблю. У мене їх і так не було, після мами, а коли з'явилися, я мушу знову все покидати? Ні,- він похитав головою,  спершись рукою в чоло,- я не можу, тоді я просто забуду, як жити. І все буду як раніше, я не хочу... Не хочу!!! 

Він підійшов до мене з сльозами на очах і зарився головою в шию. Я відчувала, як біль виходить з нього сильною хвилею, а шия ставала вологою, та нічим не могла допомогти, крім як огорнути його своїми обіймами, з мовчазною підтримкою. У горлі утворився тугий вузол, який не давав й слова сказати. Ми пережили багато чого, і знайшовши, один одного просто не готові були відпускати, ми наче вщент розбите серце, яке якось склеїли разом, і воно попри все ще ледь-ледь б'ється. 

-Гей, все. Тебе ніхто не змушує. 

-Це ще батько не знає... Господи, як я хочу щоб він не дізнався про це. Це ж означає, що я буду більше заробляти, а він такої можливості нізащо не пропустить. 

Я відхилилась від нього, припіднявши голову і легенько витерла його ледь вологі щоки, видавоюючи з себе таку щиру посмішку,на яку тільки була спроможна. 

-Але ж він не знає. Все буде добре. Ходімо..

Сказала простягаючи руки.

-Зараз, я мушу допомогти бабусі, з якоюсь там домашньою роботою, а тоді по мождтвості прийду до тебе, згоден? 

-Звісно згоден, буду чекати з нетерпінням.- прошепотів він. 

Вдома все було добре, та настрою зовсім не було. Швидко впоравшись з роботою, я дозволила собі просто лягти на ліжко, заплющивши очі, так як кафе закрили на пару днів, бо мали робити ремонт. Голова була забита міліонамт думок. Та ще й взавтра знову день, який кожного року ріже моє серце без ножа. З кожним роком, моєї мами все більше немає зі мною, і як я не намагаюся змиритися з цим,моє серце, всеодно не перестає кровоточити. 

Від думок, які пожирали мене з кожною секундою все більше, мені відволік рингтон телефону. Взявши його до рук, на екрані засвітився невідомий номер. І я чомусь боязко прийняла виклик.

-Доброго дня, це хто? - в телефоні продовжувалось мовчання, тому я мусила повторити,-  алло, ви мене чуєте? 

-Не такий вже цей день і добрий, міс Вайнет. 

Від цього неприємного голосу і інтонації, навіть моя шкіра з'їжилась. 

-Я не розумію, хто ви, та звідки знаєте мене. 

-Це Джаспер Д'Амеліо. - холодно сказав. 

Це ж... Батько Ніла? Та чому він до мене дзвонить? Та звідки знає. 

-Даруйте, та звідки ви мене знаєте? 

-Не важливо. -відрізав.

От чорт, ця персона мене не на жарт злить. 

-Чим я вам можу допомогти? - спитала якомога спокійніше. 

-Нам потрібно поговорити, сьогодні о 17:00, тобі підходить?-  і далі говорить зневажливим тоном. 

-Так, підходить.

-Тоді, я пришлю машину, вона тебе забере. 

-Та ні, не потрібно. Я й сама зможу приїхати. 

-Їхати у тебе немає чим, а пішки буде довго чекати. Будь готова до п'ятої. 

Вибив! Козел. Я все розумію, та принижувати мене і зневажливо говорити до мене, через те, що у мене в погребі немає повно напханих мішків з доларами, і скринь з прикрасами, він немає ніякого бісового права. Він реально, покидьок. Я не знаю, навіщо я йому, і про що він збирається говорити, та з цієї короткої розмови він мені зовсім не сподобався, мовчу, про те що буде далі...

Я спеціально раніше одягнулась, зібралась, і вийшла на дорогу, чекати замовлене таксі, грошей звісно лишніх, на нього у мене не було, та нічого не збіднію. Я не буду сідати в ту машину, яка мала б по мене приїхати, після того, як тато Ніла принизив мене і так зневажливо дозволив собі говорити. 

Таксі приїхало доволі швидко, та сівши, я зрозуміла що не знаю адреси. 

-Куди їдемо?- запитав водій.

Я побачила машину, яка під'їхала майже до мого будинку. 

-Бачите ось ту машину? - запитала 

-Звісно.

-Чи зможете поїхати за нею? Тільки трішки повільніше. 

-Так, добре. 

Сіра машина постояла хвилин 15, коли до мене задзвонив телефон, це знову був Джаспер Д'Амеліо, я просто відхилила, і заховала телефон у сумочку. Тоді через пару хвилин машина почала їхати геть, і ми за нею. 

Їхали довгенько, коли машина заїхала за ворота, таксі зупинилось, і я пішла всередину. 

Двір був вистелений бруківкою, на вигляд дуже багатий. Біля дверей стояв якийсь чоловік. Напевно це швейцар. Чомусь на тремтячих ногах, я почала підходити, і він відразу звернув на мене увагу.

-Доброго дня, міс. Чим можу допомогти? 

-І вам доброго, у мене назначена зустріч, з Джаспером Д'Амеліо. 

Він здивовано підняв сивуваті брови.

-А не замолода ще? 

Я насупилась, зовсім не зрозумівши його натяк. 

-Перепрошую? Я вас не зовсім зрозуміла. 

-Не зважайте. 

Він широко відкрив двері, пропускаючи мене всередину. 

-Ідіть на верх, і ліворуч побачите білі двері, вам туди. 

Він чомусь дивно поводився, але я не могла зрозуміти причину. Двері тихенько закрились, і я ішла просторим, гарним коридором, на сходах вистелені коври, все дуже чисто і вишукано. Піднявшись на верх, я відразу побачила ті двері, вони були розташовані одні, далеко віж інших кімнат, яких було багато з права, і вони були не такі як інші, ці трохи світлішого кольору ніж інші, дивно... Може це стиль такий, якого я зовсім не розумію.