Розділ 21

Ніл 

Проводячи її по розважальному центру, ми проходили повз людей. Кожен перехожий, який помічав наші усміхнені обличчя, змірював нас недобрим, навіть злим поглядом. Чомусь що більше часу проходить, тим злішими стають люди.Їхні очі більше не сприймають кольори веселки, для них існує лише чорний сіро-білий світ.  Вони перестають вміти жити, їм хочеться більше влади, грошей, все більшого, не дивлячись на те, що мають. Починають знецінювати все, навіть не задумуючись, що найважливіше в них є, і це сім'я. Я б віддав зараз всі гроші з свого спадку, який залишився від мами, аби в мене була сім'я... Та на жаль не все в нашому житті вирішують гроші, як думає навіть мій батько.  

Тому маючи кошти, я вирішив робити хоч одну дорогу мені людину, щасливою, і це Нік. Я поняття не мав чи вміє вона кататись на роликах, та я обожнюю це заняття, завжди коли я не знав куди дівати лють, яка моментами просто кипіла в мені, я приїжджав сюди і катався, або йшов на бокс, б'ючи грушу, уявляючи на її місці батька. 

Так,як я був частим гостем цього залу, мені легко вдалося домовитися орендувати його на цей вечір, тому минаючи поверхи, повні людей, ми нарешті прийшли на каток, де навіть комашка не журжала.

Нік стиснула мою руку, і з цікавістю підняла брову. 

-Невже ми прийшли на ролики? І чому тут немає людей? 

-Так, ми прийшли покататись. 

-А людей чому нема? 

-Я..я орендував на вечір каток. 

-Ніл, навіщо? Ми й так могли гарно провести час, не потрібно було цього робити.

-Потрібно. Не знаю чи це знову-таки нормально, але я не хочу щоб хтось бачив твої успіхи чи навпаки 

- Я теж  знову не знаю чи це нормально,- говорить сміючись, і підходить ближче обіймаючи за шию, продовжує тихо,- але звучить це власницькі романтично, -цілує у щоку, а мене й від її дій і слів кидає в жар, та замість того щоб зажати її у своїх обіймах і цілувати досхочу, я швиденько опановую себе, і підштовхую йти далі. 

-То ти вмієш кататися?  

Нік понурила голову, і звідкись я знав, щоб їй ніяково. 

-Не потрібно соромитись,-твердо мовив. 

-Ні, я не вмію кататись. Наша сім'я не мала аж таких запасів, щоб дозволяти собі розважальні центри.

-Це пусте,- махнувши рукою, потягнув її до вбиральні. 

-Який в тебе розмір?- на вигляд вона мала 37-36. 

-Зазвичай носила 36, але вони бувають аж занадто маленькі, тому іноді 37. А в тебе?- спитала з цікавістю дивлячись на мої ноги. 

-Чого саме розмір тебе цікавить? - з нахабністю спитав.

-Ну як, чого...- вона вмить затихла, зрозумівши, що я зараз зовсім не про розмір ноги, а про деякий цікавіший орган. -Ти..ти просто нестерпний!!! -простогнала, густо вкриваючись рум'янцем. 

-Це твоя улюблена фраза? 

-Можливо...та це ж правда! Я тобі за взуття говорю, а ти за...

-Я за... Що?- знову грайливо питаю, знаючи що вона має на увазі. 

-Нічого, давай міряти взуття. - все ще червоненька говорить. 

-Тікаєш... ну добре. Тоді давай спершу менший поміняєш,- я приніс їй, ставши на коліно, помалу почав одягати.

-Ніл, не потрібно, я сама можу. - почала висмикувати свою маленьку тендітну ніжку. 

-Ні, сьогодні все роблю я, і заперечень не приймаю. 

Вона кивком погодилась, а я повністю зав'язавши її шнурівки, взявся до своїх. Швидко піднявшись, я глянув, на свою розкішну дівчину. Навіть у цьому розгубленому вигляді, вона була аж занадто красива. Я простягнув їй руку, думаючи що вона відразу прийме її, та чорт, не тут то було. 

-Ходи. 

-Ні... Я боюсь. 

Ця дівчина зведуть мене з розуму все більше, що секунди. 

-Довірся мені, будь ласка. 

Вона так боязко дивилась на мене, що я хотів раз і назавжди стерти цей образ з її лиця. 

-Я хочу, але не можу перебороти себе. Один раз я була тут, і це залишило не найприємніші враження. 

-Розкажеш?- з надією спитав. 

-Це було на моє 9 день народження..- вона замовкла, і одинока сльозинка покотилась по її гладенькій щоці,- пам'ятаю, батьки чомусь почали суперечку, та причини не можу згадати. Ми були на середині катка, і я трималась за їхні руки, аби втриматись на ногах, так як не вміла кататись. Потім тато щось сказав, і мама так розлютилась, що висмикнула свою руку з моєї, аби вдарити тата. В ту мить, моя рівновага похитнулась, і зачепившись за татину ногу, я полетіла вперед, сильно вдаряючи спину і голову... Ось ще моя історія, тільки замість казкової, в мене чомусь виходять навпаки, з якимось розбитим кінцем. 

Вислухавши, зараз я найбільше хотів поставити її на ноги, аби вона могла повірити в себе і відкинути всі ці страхи, які душили на неї. 

-Давай спробуємо. Я не буду давити на тебе, та понад усе,  я зараз хочу щоб ти забула про свій страх, знаю це непросто, але все ж таки, прийми мою простягнуту руку, яка буде завжди чекати твоєї, аби доповнити її. 

Щось схоче на посмішку промайнуло на її обличчі. 

-Знаєш..Якщо ти мене впустиш, я тебе вб'ю.- вже більш розслаблено, і звісно ж в своєму стилі з підколом, і мені це збіса подобається. 

-Нік, я виживу, - сміючись кажу,- Точно, посидь ще тут піду візьму наколінники.-вона слухняно сіла, і чекала мене, наче маленька дитина, яка завжди всіх слухає, для неї це було дуже нехарактерно. 

По дорозі до неї, я думав, як захистити її спину, щоб дати їй відчуття безпеки. І тут в голову прийшла ідея. Я згадав, що не вийняв маленьку подушечку з бардачка. 

-Нік, посиди тут пару хвилин, мені потрібно до мотоцикла. 

-Навіщо? - смішно наступила бровки. 

-Потрібно дещо взяти, аби ти сміливіше вже стала на ці ролики. 

Я швиденько збігав, взяв її, і повертаючись не міг придумати чим прив'язати її до спини Нік. 

Побачивши мене, її обличчя витягнулося в подиві.

-Навіщо це? - питає коли я підійшов,- плануєш мене положити спати, а сам піти кататись? 

І вмить я побачив тоненьку шаль, яка була в Нік на шиї, прекрасно! Ось і знайшлося чим прив'язати подушку. 

-Чому ти так дивно дивишся на мою шию?