Розділ 14

Ніл 

Зайшовши в роздягальню, помітив Тіто, його друзів, та ще декілька хлопців, які напевно теж будуть грати з нами. Вони вже були переодягнені, і чекали суперників.

 -Привіт,- привітався, аби якось розпочати розмову.

 -Привіт, готовий до гри? - дивно, але Матео сказав це дуже нормальним голосом, без притаманного його друзям пафосу. 

-Так, вже хочеться почати, адже я давно не грав. 

- Я думаю в тебе все вийде, тим більше на тренування ти виглядав як профі. - сказав він з захватом, і він цього я побачив невдоволені погляди Тіто і Аманто спочатку в мою сторону, а потім і на Матео. 

-Що? Чому так дивитесь, він реально круто зіграв. Може вже досить дерти носи, і почнете нормально спілкуватись? - я був відверто здивованим таким словам Матео, адже в першу чергу вони його друзі, не я. Та мені було нереально приємно, і він ставав дуже мені подобатися. -Ну все, ходімо. А то суперники вже в спортзалі чекають на гру. 

Представившись усім, ми пішли до інших. У цій школі був крутезний спортзал, великий, облаштований, і просто гарний на вигляд. Трибуна теж велика, на ній зібралось багато людей, та мої очі шукали, тільки її. Я з надією дивився на людей, які заходили всередину, з надією побачити постать, від якої моє серце вистрибує. Люди йшли, а Нік не було. За мить почувся свист, який ніби вивів мене з трансу, і розпочалась гра.

 Я настільки був поглинений грою, що незчувся, як продзвенів таймер і повідомив, що час гри закінчився. Наша команда виграла, з рахунком 5:2. Три голи з яких забив я, тому я неабияк пишався таким успіхом.

 -Це був повний відпад!! - сказав Матео підбігши до мене, і обійнявши за плечі.

- Як ти так вмієш? Я зараз офіційно став твоїм фанатом. 

-Досить, Матео. Це всього лиш гра.

 -Всього лиш гра? Це була фантастична гра, і я вже з нетерпінням чекаю наступну.

-Дякую. Мені приємно це чути, але мені вже потрібно йти,- сказав я дивлячись на годинник. Я вже почав віддалятись, коли знову почув Матео.

 - Ніл, чекай ще хвильку. 

-Матео, я реально поспішаю. В мене немає часу на балачки. 

-Навіть про твою Нік? 

Почувши її ім'я, я вмить зупинився і зацікавлено спостерігав за ним. Якого чорта він говорить про неї?

 -Напевно, час в тебе вмить з'явився. -сказав він задумано. Невже ці всі слова, які він говорив сьогодні, були лише лицемірством? 

-З'явився, та чому ти говориш про неї? 

-Що у вас з нею ? 

-Яка тобі в біса різниця ? 

-Отже щось, таки є. 

-Матео, ти починаєш мене злити.

 -Та заспокойся ти. Я сказати хотів, що вона була сьогодні на грі. І дивилась тільки на тебе, коли б я на неї не глянув.

- Чому ти дивився на неї?

 -О, хтось ревнує.

 -Я зараз тебе як вревную,буде непереливки. Тому відповідай, чому ти дивився на неї?

 - Вона приходить рідко на ігри, і коли є, то завжди вголос вболіває за нас. А сьогодні прийшла і мовчи, з захватом спостерігала лише за тобою, ні разу не відводячи очей. 

Ці слова, були бальзамом для моєї душі. Отже, хоча вона й була ображена, все ж таки прийшла, маленька дедалі більше мене дивує. Це було так приємно чути, що я не знав, що йому сказати. 

 -Емм.. дякую?

 -Ой Ніл.. За що дякую? За те, що сказав, як дівчина, яку ти образив, прийшла і не могла очей відвести від тебе? Тоді, будь ласка, звертайся. - сказав він і почав сміятись.

 -Мені не до сміху.

 -Звісно не до сміху. Бо закоханий Ніл не знає, як тепер згладити, те що ти там начудив?  -спитав він долаючи сміх.

-Знаю я все. 

-Ммм, а те що закоханий, ти не заперечуєш?

 -Замовкни, Матео! 

-Ну все, добре. Біжи, у тебе ж справи були, про які ти вмить забув, згадавши про Нік.

 -Так, я вже піду. І Матео... дякую. 

Попрощавшись, я опустив присоромлено голову, бо не хотів, щоб вся школа знала, що я справді напевно закоханий в Нік. Та щось підказувало, що Матео залишить це між нами. Вона все-таки була... Нік не забула, що я розповів їй про гру, і була тут. А робота? Як же ж її робота? Невже вона відпросилась, заради мене аж на дві години.. Ну що ж доведеться її це запитати, бо все-таки цікавість бере вгору. 

Прийшовши додому, швиденько прийняв душ, і пішов на кухню, бо почув якийсь шурхіт. Це як не дивно був Кріс.

 -Привіт.

 -Привіт. Ну як, Нік вчора змогла допомогти? -запитав, граючи бровима.

 -Кріс, якщо нема про що говорити, помовч. 

-В когось все погано? -запитав вже серйозніше він.

-Дуже. Не позичиш мені машину?-запитав, надіючись на те, що новий знайомий, все-таки виручить. 

-Ого, оце ти губу розкатав. Навіщо вона тобі?- здивовано спитав. 

-Мені не дуже зручно буде вести генератор снігу на мотоциклі.

 -Генератор снігу?- здивувався Кріс.- А зиму що, не можна почекати? Звідки таке нетерпіння? 

-Буду в Нік пробачення просити. 

-Оце я розумію. Але нічим не можу допомогти, я ніколи, нікому, нізащо не даю свою машину. В мене дах зносить, коли хтось за кермом моєї красунечки. 

-Кріс, це дуже потрібно. 

-Якщо аж так, я можу привезти.

-Сам?

-Ні з мамою.- саркастично мовив,- звісно сам, тільки адрес скинь, де саме забирати той генератор.

 -Я навіть не знаю як тобі віддячити. Ти дуже сильно допоможеш мені. 

-Ну так, як це для Нік, то достатньо буде дякую, вечір з пляшечками пива і...можем розійтись.

-Від такого гріх відмовитись,- сказав сміючись. 

-Тоді давай адрес, і я поїду. Бо пізніше у мене справи, - сказав і опустив голову приховуючи свою посмішку. 

-Ммм.. і які це такі справи, що при згадці про них, ти ховаєш посмішку? 

-Ніякі,- якось занадто швидко сказав. 

-Ага, допустим я повірив. Та аж хочеться посперечатися, що діло йде про дівчину. 

-Досить, Ніл. Забагато ти говориш. Краще йди займайся справами, бо зараз поїдеш по генератор, щоб не було часу трендіти. 

-Адресу я вже скинув, їдь. 

-Ти диви, як швидко затих.