Розділ 7

Ніколь

Ці зізнання, знову ятрили душу і ніби різали невидимим ножем моє серце. Я й справді думала, що з часом це мине, думала, що навчусь жити із цим пекельним болем. Та тільки я згадую будь кого з минулого, сльози навертаються такими потоками, що їх неможливо спинити, як не старайся. 

Ми сиділи на березі в цілковитому спокої, де було чути лише мої схлипування, поки тишу не прорізав голос Ніла.

- Я.. я знаю.Дуже добре знаю, що ти відчуваєш. Не тільки ти не можеш пережити біль і забути його. Ці відчуття..їх неможливо передати. Це ніби вічно падати у порожнечу, від якої ніде дітись. Весь світ ніби стає чорно білим. Ти стараєшся жити, хочеш відчувати, але всі ці спроби завжди закінчуються провалом. Ти ніби живеш, але й ніби помер. 

Ці слова так влучно передавали мій стан, що я наважилась спитати:

- Кого ти втратив? Хто тебе покинув?

- З чого ти це взяла? Може, це просто слова підтримки?

- Не може людина, в якої життя на смак меду, говорити такі речі. Я не повірю, якщо ти скажеш, що у тебе не було втрат і що все добре. Це не так. Якщо ти не хочеш говорити, не говори, але бреши..будь ласка.

Він мовчав, а я знала, що права.

- Мені було 14, як я дізнався, що мама вагітна. Це було на моє день народження, це був найкращий подарунок, який тільки міг бути. Я так довго мріяв про якогось меншого бешкетника, який буде бігати по хаті і робити безлад. Я навіть був би радий все прибирати і доглядати його. Пізніше дізнався, що це буде сестричка. Я знетерпінням вже чекав її. Уявляв, як буду брати її на руки, а маленьке дитя буде посміхатися мені. Я рахував дні, місяці до її народження.Я навіть придумав їй чортове ім'я.. яке так і не змій дати. Майя..нам з мамою воно так подобалось. Та одного дня,я прийшов зі школи, почув крики з кухні. Тато побив маму, а потім мене. Я знепритомнів, а в лікарні сказали, що мені вже немає на кого чекати, не потрібно вже рахувати місяці, дні, години. Нічого вже не було потрібно. Сестрички не стало, вона навіть не вдихнула повітря, не змогла побачити свою сім'ю, не змогла посміхнутися. Вона померла, не знаючи радощів життя. І з собою забрала маму. Вони обоє зникли з мого життя, безслідно. Їх не стало. Я залишився з людиною, яка стала ненавидіти мене, яку погубили гроші. Я не зміг їх врятувати, був занадто слабкий, і до сьогодні не можу собі це пробачити..

- Господи, це так жахливо. Мені шкода.. я не знаю, що сказати.

- Не потрібно нічого казати, це сталося, і ніякі слова вже нічого не змінять. 

Біль в його голосі, відлунням пройняв усе моє тіло. Дійсно слова вже нічого не змінять. Це незмінна, жахлива реальність у якій ми живемо. Ми сиділи дуже близько один до одного, я не знала потрібних слів, і не знала як підтримати його, тому зробила те, що завжди робив для мене дідусь, у погані дні. Я підсунулась ще ближче, і відразу відчула, як Ніл напружився. 

-Що ти робиш? - він хотів відсунутись, а я просто схопила його за руку і потягнула до себе. Він не втримавшись, просто таки впав в мої обійми. -Нік, з тобою все добре? Ти ніби нещодавно хотіла придушити мене, а зараз обіймаєш? - він засміявся, і обійняв руками мою талію. 

-Якщо будеш багато говорити, то я за свої вчинки не відповідаю. Тоді ти не тільки каву згадувати будеш.

-Ти погрожуєш мені, міс Вайнет? 

-Якщо скажу так?

-Не грайся зі мною маленька, до добра це не приведе.

- Не включай поганця, тобі не личить,- сказала я підмигнувши йому,- Отже Ніл, як так сталось, що ти переїхав сюди? Чому? 

- Коли мама померла, життя стало пекло, минали роки і тато нещодавно прийшов і повідомив, що ми переїжджаємо, тут в нього буде краща робота, яку запропонував друг, він розказав мені про нових друзів, про школу. Тими друзями, виявилися Тіто і його компанія. Так і мало стати моє буденне життя. Та рано я зустрів тебе, я не знаю, як передати відчуття, які ти викликаєш, я дуже радий, що зустрів тебе. 

- Я теж, Ніл. Мені дуже..

Телефонний дзвінок перебив мене, я так і не змогла договорити бажане, що дуже хочеться дізнатися про нього все більше. 

- Хто це? Можливо вимкни, хоча б трішечки довше посидимо. 

На телефоні побачила, що це бабуся. 

- Ні, я не можу, це бабуся. Господи вже десята! Мені потрібно додому, я ще й домашнє не робила... 

Я почала підніматись, і зачепилась за кофтину Ніла. Почала падати і вже була готова до болючого приземлення,коли Ніл швидко зловив мене. Мої руки інстинктивно обійняли його шию, дихати стало важче, від його близькості. 

-Ніл, мені потрібно йти..- прошепотів я, але й кроку не могла зробити від нього. Його голова опустилась нижче і від легким доторком поцілував мене у щоку. Все тіло покрилось мурашками. А з вуст зірвалось гучне зітхання, його уста розпливлися в знущальній усмішці.

-Не рекомендую тобі видавати такі звуки, а то з такими темпами, далеко ти не знайдеш. 

Мені стало так ніяково, що я не знала що сказати, тому просто опустила трішки голову. Хотілося сховатись, щоб він не бачив, як шкіра стає рожевою. 

-Ніколи не соромся біля мене, маленька. Мені подобається, коли така, як є. 

Не дочекається, що я підтверджу його слова. 

-Хто казав, що я соромлюсь? Я просто згадала про бабусю, і про те, що вже потрібно йти.

-Та що ти говориш, серйозно? Я так і повірив. 

-Я говорю правду, Ніл.

-Правду, значить? - в його голосі відчувалось щось не зрозуміле, а очі перетворились на кришталики. 

-Звісно, завжди правду.

-Перевіримо? 

-Що саме?

-Ось це.

Його голова опустилась до шиї, я не відразу зрозуміла,про що він говорить і що саме хоче перевірити. Та коли його губи торкнулись моєї шиї, і він залишив там вологий поцілунок, мені не хотілося більше нічого, окрім ще одного, саме такого поцілунку. Я знову зітхнула, все тіло затремтіло і я зрозуміла, що це зовсім не від холоду. 

-Маленька брехуха. Зараз ти ж не будеш заперечувати, що все ж таки, я подобаюсь тобі? -його шепотіння, мені на вухо, ще більше викликало у мене трепет. Я не можу йому казати ніщо з цього, мені потрібно швиденько покинути його і ці відчуття, які він викликає, теж.