Пролог

Від Ніколь

До восьми років моє життя здавалось казкою, головне слово, здавалось. У мене не була багата родина, інколи на зайві забаганки не було, але на всі потреби завжди вистачало. Батьки шалено кохали один одного, їхня історія була схожа на казку, і я так часто фантазувала про свою історію, з гарним принцем, в якого добре серце, усмішка, яка доводить до божевілля, прекрасні очі, які з часом затягнуть мене в свою глибину. Зараз, це здається смішно, але тоді я думала, що можливо все, що історії у всіх щасливі та тоді я не знала, як сильно помилялась і що це все, всього лиш рожеві окуляри моєї багатої фантазії…

Чорт, я відійшла від теми. Жили ми у Венеції,регіоні Венето, краєвиди якого зачаровували до зірочок в очах.Я обожнювала гуляти рідним містом, у всі пори року, природа творила різні чудеса з небосхилом. Мій улюблений час для прогулянки,був вечір. Нічне небо з дитинства захоплювало мене своєю загадковістю і необмежністю.Мешкали ми у невеличкому будиночку, який я дуже любила, адже у старшої сестри, молодшого брата і в мене були окремі кімнати.

З сестрою з роками складались все тепліші стосунки, а молодшого брата я любила попомучити ,коли він був маленьким.

У вечері коли всі були вже вдома, була сімейна традиція: збиратись на вечерю за круглим столом і обговорювати пройдешній день. Приходила навіть бабуся, яка жила навпроти нас, я завжди чекала ще й дідуся, думала станеться диво і він зможе ходити. В мене була мрія, що одного разу, ввечері він прийде до нас та солодко вкладе мене спати. Тому я завжди говорила йому про те, що він ще неодмінно встане, вселяючи в нього свої марні, дитячі мрії. Та диво, про яке я мріяла все дитинство так і не сталось. Багато років до мого народження, коли він будував горище, зірвалась дерев’яна дощечка і він впав із другого поверху, відтоді так більше й не зміг стати. Тому коли всі сиділи за столом, я частенько тікала до дідуся, ми разом вечеряли, сміялись, жартували і насолоджувались моментом. Та улюбленим хобі обох було тоді, коли його садили на інвалідну коляску, і ми разом дивились на зоряне небо, бачили, як повз нас пролітають летючі миші. Відчуваючи, як волосся розвіює легкий, літній вітерець. Це було так особливо та і йому не було так самотньо. Це були прекрасні дні, але вже тоді слід було розуміти, що й вони закінчуються.Одного дня, прийшовши черговий раз на наші посиденьки, я одразу помітила пригнічений стан дідуся, він вкотре розповів свою важку історію, де і ким працював, з посмішкою згадав який чудовий був початок їхнього з бабусею кохання і що життя, яке він з нею прожив було сповнене любові, терпіння та розуміння. На кінець сказав, що я дивовижна онучка, яку він понад усе, безмежно любить.В цю мить я вперше за життя побачила одиноку слізку, що скотилась по його зморщеній щоці. За свій важкий шлях, ніхто ні разу не чув, що він чомусь докоряє, а тим більше плаче, але саме тоді я вперше побачила його благородну сльозинку, сповнену болю та відчаю.

Тоді він сказав те, що попросив ніколи не забувати, і що саме це, допомогло йому зустріти кохання всього життя:«Я пам’ятаю все, що ти розповідала, всі твої перші успіхи й поразки, мрії, фантазії про принца, та прошу, щоб і ти не забула мої слова: «Завжди слухай серце, воно покаже вихід у безвихідній ситуації, вкаже шлях, який може здатись неправильним і ризикованим. Та тільки воно зможе допомогти тобі зустріти свого принца.. Він може бути не такий ідеальний, як у твоїй голівонці, але саме серце відчує чи він це, саме воно зможе побачити ті єдині очі, які ти так полюбиш. Я завжди буду поруч, моя зіронько, ніколи не падай у відчай, ніколи не здавайся, вір у себе. Ти у мене дуже хоробра дівчинка. Люблю тебе…а тепер біжи до рідних, вони сумують за тобою зіронько…».

З дитинства я була дуже чутливою, тому в той день зрозуміла, що щось не так і з слізними очима прибігла до мами, обійнявши вона повела мене в спальню і вклала спати із сумом сказавши, що все добре. На ранок тато легким доторком до чола розбудив мене, обережно пригорнув до себе повідомивши те, що безповоротно розбило моє маленьке серце…дідусь помер, залишивши мене з нездійсненною мрією: він так і не прийшов до мене, та не побажав солодких снів.

Ті дні були як в тумані, я мало що пам’ятаю, але одну помилку я до сьогодні не можу собі пробачити: я так і не пішла на похорон. Більше ні разу не змогла його побачити, крім кімнати де востаннє поцілувала його в чоло й обійняла, звідти й відправивши його у вічність.

Замкнувшись у себе в кімнаті я зробила те, що ми так любили. Відкрила вікно, сіла й дивилась, як на небі десь з’явилась ще одна зіронька, тільки вже не я.Не я тоді була тією зіронькою, яка щовечора прибігала з усмішкою й новинками до дідуся, тоді цією зіронькою став він…

З того моменту й почалися сірі дні. Бабуся довго не могла оговтатись на це пішли роки, але й мені ці роки давалися дуже не легко. Через 5 важких морально для всіх років,всі стали помічати, що мама з кожним днем втрачає сили. Сходивши до лікаря, ми дізналися що в неї вже пізня стадія ішемічної хвороби серця, тому я вже знала чого мені чекати.

Кожну секундочку я намагалася присвятити їй. Мені було так страшно думати, що кожна секунда може бути для неї останньою, так страшно було закривати очі з розумінням того, що для неї ранок може не настати.

Минали дні, їй ставало все гірше і якось покликавши мене до себе, попросила посидіти поруч. Взявши тремтячою рукою мою долоньку, вона поклала туди каблучку з блакитним сапфіром.Мама все моє життя завжди давала її приміряти, бо знала, як шалено вона подобається мені, ця неймовірна прикраса, так і манила мене своїм блакитно-синім кольором. Це кільце мало сапфіровий полу-місяць і маленьку, срібну зіроньку збоку, основа мала переплетений вигляд, надаючи цій каблучці особливості та загадковості. Даючи приміряти його вона щоразу говорила, що це початок кохання її і тата. Загорнувши мою долоньку, ледь потягнувши усмішку, вона пригорнула мене до себе, із словами: « Одного разу ,ці сапфіри поглинуть тебе, тільки будь обережною, вони на вигляд можуть бути такі оманливі… Та зараз не про це, завжди будь усміхненою і ніколи не плач, бо прийду із того світу і надаю тобі добрячих стусанів під зад. Годі киснути маленька, а взагалі… до біса, ти вже доросла у мене, дай-но мені бокал і випий з мамою трішки вина. Я дуже люблю тебе і ти завжди залишишся для мене маленьким янголом, який так сильно любить всі відтінки синього»