Розділ 12.1

— Тату?

Моє серце провалюється кудись у живіт, бо перша думка — щось сталося з мамою. З ним. З кимось із рідних.

Два роки мовчання — і раптовий дзвінок? Це не буває просто так.

— У вас усе добре? — питаю я швидко, поки він мовчить. — Тату, щось сталося? Мама…?

— Та нічого не сталося, — відповідає він рівним тоном. — Принаймні зі здоров’ям.

Я видихаю, але щось у його голосі змушує мене насторожитись.

— Тоді навіщо ти зателефонував?

Пауза. Довша, ніж треба.

— Мені сьогодні телефонував його батько, — сухо каже тато.

І холодний клубок страху повертається. Я зупиняюся посеред тротуару. Перехожі обходять мене, бурчать щось, але я їх не чую.

— Чий… батько? — питаю, хоча і так знаю.

— Марка, — видихає він. — Сказав, що у вас проблеми. Що ви посварилися. І попросив мене повпливати на тебе.

Я заплющую очі. Звісно. Звісно, батько Марка не зупиниться. Йому теж треба контролювати ситуацію. Усі навколо мають вирішити замість мене, що мені робити.

І, звісно, тато робить те, що вміє найкраще: вказує мені на мої помилки.

— Я ж казав тобі, — починає він тоном, який одразу повертає мене на два роки назад. — Казав, що не треба було виходити за нього заміж. Що це не твоя людина. Але ти не слухала. От тепер маєш.

Ці слова болять так, ніби вони окріп, який ллють на мою шкіру. Я стискаю пальці на телефоні, намагаючись не розплакатись посеред вулиці.

— Тату, — я намагаюся зберегти голос рівним. — Я зараз переживаю найважчі дні свого життя. І… я думала… ти запитаєш, як я почуваюсь.

Він мовчить.

Ні вибачення. Ні співчуття. Лише важке, мов камінь, дихання.

— Та що тут питати? — каже він нарешті. — Ти завжди робила все по-своєму. Ти обрала його. А тепер…

— Я знаю, що ти був проти, — перебиваю я тихо, але твердо. — Я знаю, тату. І ти маєш право на свої думки. Але це моє життя. Я вже заплатила за свій вибір. І прошу тебе зараз лишити це мені. Не втручайся.

— То ти думаєш, що сама розберешся? — з іронією вимовляє він. — Впевнена?

Від цих слів мені хочеться згорнутись у гульку, та замість цього я роблю глибокий вдих.

— Так, — відповідаю чітко. — Я розберусь. І з Марком, і з розлученням, і зі своїм життям. Я вже не та дівчинка, що вірила йому більше, ніж вам. І якщо можеш — просто не заважай.

Ще одна пауза.

Довга. Виснажлива.

— Як хочеш, — каже він нарешті. — Моя справа — попередити. Я зробив усе, що міг.

Попередити.

Ніби я проїжджаю на червоне світло, а він — дорожній знак.

— Добре, тату. Мені потрібно йти.

— Куди? — питає він нарешті щось людське.

Але тепер мені вже не хочеться відповідати.

— Просто в мене справи. Я зателефоную. Колись.

І поки він ще щось говорить, я вже натискаю “Завершити виклик”.

Екран гасне, а я стою посеред вулиці — в сукні, з макіяжем, на підборах — і відчуваю, як всередині проростає щось нове.

Не злість. Не біль. Не сором.

Сила.

І хай тато цього не бачить — я йому нічого доводити більше не хочу. Це життя справді моє. І починається воно прямо зараз — з мого кроку вперед у бік офісу.

Будівля височіє над містом — скляна, сучасна, з логотипами на фасаді, такими яскравими, що я трохи мружу очі.

Входжу всередину, і відразу відчуваю запах кави, кондиціонера та дорогих парфумів тих, хто ходить тут щодня.

Я на мить завмираю. Тут усе солідне. Блискуче. Можливо, моє нове життя.

Підходжу до стійки рецепції, намагаючись триматися впевнено, хоч усередині все тремтить.

— Добрий день, я на співбесіду, — кажу, намагаючись не панікувати. — Компанія “ФрайСтудіо”.

Дівчина за стійкою усміхається так тепло, ніби я тут очікувана гостя:

— Дванадцятий поверх. Кабінет директора. Вас зустрінуть.

Кабінет директора? Мене аж підкидає всередині. Великі компанії зазвичай не знайомлять кандидатів одразу з керівником. Але я рада.

Це ж добре, правда?

Я заходжу в ліфт, і поки він підіймається, моє серце гупає голосніше, ніж гуде ліфт.

— Ти зможеш, — шепочу сама собі. — Ти точно зможеш.

На поверху мене зустрічає молода жінка — стильна, у світлому костюмі, з планшетом у руках.

— Ви Ілона? — усміхається вона.

— Так, це я.

— Директор вас уже чекає. Прошу, сюди.

Ми йдемо коридором — білим, мінімалістичним, ідеально охайним. Мене трохи хитає — від нервів, від хвилювання, від того, що скоро я можу отримати роботу. Справжню роботу.