Розділ 12

Ілона

Прокидаюся так різко, ніби хтось витягнув мене зі сну силою, і тільки тоді розумію, що вся мокра від поту. Подушка волога, ковдра збита, серце гупає як після марафону.

Спочатку не можу зрозуміти, що зі мною, а потім кадри мого сну з'являються у свідомості — і дихання збивається. 

Дмитро. Його рушник. Його тіло.

У моєму сні той рушник таки не втримався на стегнах, і я побачила абсолютно все, що він ховав під ним.

Господи, я починаю божеволіти! Як інакше пояснити, чому мені сниться голий чоловік? 

Злажу з ліжка, накриваю голову руками і намагаюсь зібратися. Щоб якось прийти до тями, я роблю собі каву. Потім другу. Потім третю.

Тільки після третьої я нарешті перестаю здригатися від кожної думки про рушник і те, що під ним могло бути.

Дмитра немає. Його взуття зникло з коридору, у вітальні ковдра акуратно складена, ноута немає.

Радію, що нам не доведеться бачитися зранку. Бо якби мені зараз довелось дивитися йому в очі після такого сну… Я б, мабуть, просто вмерла.

А ще я тішуся з однієї дрібниці — моєї маленької, дитячої, але такої приємної помсти.

Моє вчорашнє дефіле в його рушнику.

Ну хіба він не заслужив? Він же сам винен, що взяв мій рушник і залишив мене без варіантів!

І хоча Дмитро вчора виглядав дуже зібраним, мені здалося, що в якийсь момент він ковтнув повітря надто різко. Погляд затримався на мені надто довго. І в його очах щось промайнуло.

Ніби він уявив те саме, що мені наснилося сьогодні вночі.

Від цієї думки я хапаю чашку з кавою, притискаю до губ і нервово усміхаюсь.

— Та ні, мабуть, мені таки здалося. Мені ж завжди здається зайве, коли справа стосується чоловіків.

Я роблю ще кілька ковтків, намагаючись впорядкувати думки. Життя не закінчилося. В мене сьогодні план — продовжити пошуки роботи. 

А Дмитро — просто сусід. Тимчасовий співмешканець. Трохи грубий, трохи дратівливий, іноді занадто красивий…

Так. Стоп.

Я різко струшую головою.

— Все. Заспокоїлась. Жодних Дмитрів. Жодних рушників. Жодних думок про те, про що думати взагалі не треба.

Телефон дзвонить так різко, що я ледь не проливаю четверту каву, але зате швидко забуваю про Дмитра і рушник. 

Номер незнайомий і я трохи напружуюсь.

— Алло? — питаю обережно.

І в наступну мить мої очі округлюються.

— Доброго дня, Ілоно. Ми переглянули вашу анкету і хочемо запросити вас на співбесіду.

Мою анкету? Я навіть не пам’ятаю, чи створювала її… Мабуть, створювала, якщо ця жінка мене знайшла. 

Та я зараз не думаю про це, бо коли чую, що вона запрошує мене на співбесіду, настрій підстрибує до небес. Моє тіло заливає така хвиля щастя, ніби щойно виграла нове життя в лотерею.

— Так, так, звісно! — мало не кричу в слухавку. — Я прийду!

Мені кажуть адресу, час, і я записую все з блиском в очах.

Коли дзвінок завершується, я просто стою в центрі кухні, стискаючи телефон, і повірити не можу, що цей дзвінок мені не наснився. 

Коли ж трохи відходжу від першого шоку, різко кидаюсь до шафи. Витягую найкращу сукню — ту, яку зберігала на особливий випадок. Роблю легку зачіску, макіяж, навіть підбори дістаю. Поки одягаюся, серце калатає ще швидше.

Дивлюсь на себе у дзеркало і залишаюсь задоволеною. Я бачу красиву жінку, яка ще має жагу довести всім — і собі в першу чергу, що варта чогось. Це добре. Головне — не падати духом. 

Я залишаю квартиру, прямую на зупинку і ще пів години трясусь у переповненому автобусі. Та сьогодні мене це не тривожить. Я сповнена сподівань, що сьогодні щось зміниться на краще, тому мене нічим не злякати. 

Ну майже нічим. Бо, коли телефон у сумці починає дзвонити і я дістаю його, то бачу на екрані номер, який давно мала б забути, але, здається не змогла. 

Це тато. Ми не розмовляли більше двох років. Саме з того дня, коли я сказала, що вийду заміж за Марка. 

Чому тато телефонує саме зараз? Невже він знає про те, що сталося? Або ж Марк сам йому розповів? 

Я не знаю, чи готова до цієї розмови, але ігнорувати дзвінок також не можу. А що, коли щось сталося вдома? Можливо, тато тому телефонує.

— Тату?

Моє серце провалюється кудись у живіт, бо перша думка — щось сталося з мамою. З ним. З кимось із рідних.

Два роки мовчання — і раптовий дзвінок? Це не буває просто так.

— У вас усе добре? — питаю я швидко, поки він мовчить. — Тату, щось сталося? Мама…?

— Та нічого не сталося, — відповідає він рівним тоном. — Принаймні зі здоров’ям.

Я видихаю, але щось у його голосі змушує мене насторожитись.

— Тоді навіщо ти зателефонував?