Розділ 11.1

Ми зупиняємося біля під’їзду. Ілона швидко виходить із машини — навіть не озирається. Вже в квартирі тихо шепоче:

— Добраніч…

І зникає за дверима спальні.

Ну а я стою ще кілька секунд у коридорі. Видихаю. Потім ще раз.

Господи, чому вона така складна?

Кидаю куртку на стілець, знімаю сорочку й іду прямо у ванну. Хочу просто змити з себе цей день і заснути на клятому дивані, який ненавиджу всіма фібрами своєї душі. 

Вмикаю гарячий душ, і вода ллється на голову, плечі, груди. Стою мовчки і проганяю з голови всі думки.

Мені треба окреме житло.

Думка приходить несподівано різко, навіть попри те, що я намагаюсь її заблокувати.

Правильно! Так і треба, бо жити з жінкою, яка ще в шлюбі, хоча й тікає від чоловіка — це проблеми. Це неповага до себе, ну і до неї, мабуть.

Так, треба орендувати окрему квартиру. Тим паче, я можу собі дозволити. І діло з кінцем.

Хоча… чорт, чому я тягну з цим? Міг би зробити це вже вранці. Або вчора чи позавчора…

Але замість того я стою тут, під гарячою водою, і думаю про неї. Про її заплакані очі. Про те, як вона сьогодні виглядала — надто красиво, надто тендітно поруч із тим слизьким типом. Про те, як у мене пальці стиснулися в кулак, коли її колишній відкрив рота.

Це не моє діло. Абсолютно не моє. Просто відчуття справедливості. Ось і все.

Закриваю воду. Загортаю стегна в рушник. Залишаю кабінку душу, і саме в цей момент двері ванної кімнати відчиняються. 

Всередину заходить Ілона. Завмирає. Очі — великі, перелякані, як у людини, що щойно побачила… ну, мене.

Мене. Голого по суті. Рушник — лише символічна деталь.

Вона ковтає повітря, губи ледь розкриваються.

— О… ой… я… думала… — починає вона, а погляд мимоволі ковзає вниз по моєму торсу.

Я відчуваю, як її очі буквально проходяться по кожній краплі води на мені.

Блін.

Я забув замкнутися.

Геніально, Дімо. Просто геніально.

— Справді? — кажу я з піднятою бровою. — Ти думала, що ванна кімната порожня, коли вода шумить?

Вона ще більше червоніє. Аж до кінчиків вух. Як мило.

— Я не чула! — виправдовується вона, відводячи погляд. — Я… я хотіла тільки… рушник… свій… взяти…

Вона озирається на полицю, а тоді знову на мене. А саме трохи нижче мого живота. 

— Це… мій… — белькоче збентежено.

Я опускаю погляд на рушник, який прикриває стратегічно важливе місце. 

— Серйозно? — повільно піднімаю очі на неї. — Твій?

Вона киває так швидко, ніби намагається відірвати собі голову.

— Ти хочеш… забрати свій рушник? — уточнюю я, намагаючись не засміятися.

Вона робить маленький звук, щось між стогоном і писком.

— Н-ні! Я… потім… після тебе… я піду… я пішла!

Вона розвертається так різко, що її волосся ледь не б'є мене по носі, і вибігає з ванної.

Двері зачиняються.

І я нарешті дозволяю собі видихнути і тихо, дуже тихо розсміятися.

Господи, ця дівчина — ходяча катастрофа.

Хаос у чистому вигляді.

І водночас це чомусь не так уже й погано.

Хоч я й маю завтра зателефонувати ріелтору, знайти собі нове житло і більше не бачити її у дверях ванни і в моєму житті, але всередині мене щось підозріло голосно каже: ти цього не зробиш.

Йду у спальню, дістаю з шафи футболку і шорти. Одягаюсь, прямую на кухню. Вмикаю кавоварку, чекаю цей рятівний звук, що приносить порядок у життя. Сідаю за стіл, відкриваю ноутбук — робота не чекає, та й добре б відволіктися від…

Ну, від неї.

Каву роблю міцну. Дуже. Бо після такого вечора голова працює, як перезаряджений телефон — наче увімкнулась, але чомусь зависає.

Я роблю перший ковток — і ледь не випльовую все на клавіатуру, бо в дверях кухні стоїть Ілона. Замотана в мій рушник. З голими плечима, мокрим волоссям, яке липне до шкіри, і поглядом, який говорить сам за себе. Вона прийшла мстити за свій рушник. 

Мій мозок в цей момент робить коротке замикання. Серйозно, я відчуваю це фізично.

— Ем… — видаю я звук, що не схожий на людську мову. — Ти…

Вона піднімає руку, притримуючи рушник на грудях, і сором’язливо, але вже більш упевнено каже:

— Я позичила твій рушник.

Я ковтаю каву занадто швидко, мало не обпікаючи горло. Прекрасно. Вона ледь мене до інфаркту не довела. 

Ілона тим часом робить маленький крок усередину, босі ноги тихо шльопають по плитці. Ця дівчина виглядає небезпечно невинно. Так і не скажеш, що вона два роки була в шлюбі.