Розділ 11

Дмитро

Вона сидить поруч, щоки червоні, очі блищать. Гнів у ній зливається зі сльозами, і хоч це виглядає паскудно, дивним чином це ще більше мене бісить.

Не тому, що вона плаче. А тому, що я взагалі змушений це бачити.

— У тебе звичка обирати лише ідіотів? — питаю я різко, навіть надто.

Слова злітають з язика неконтрольовано, як постріл. Я одразу розумію, що перегнув — по тому, як тремтить її підборіддя.

І тут мене накриває.

Що я, блін, роблю? Нащо я взагалі лізу?

Я стискаю кермо так, що воно може тріснути. Дивлюся вперед — на дорогу, на світлофор — на все, тільки не на неї.

Повільний, важкий видих.

Я відчуваю, як дратуюся. Не на неї. На себе. І на те, що всередині все стискається дивним вузлом, коли я бачу її з цими слизькими мужиками.

Колишній — мерзотник. Той, хто заслуговує лише на лікоть під дих. Я взагалі не знаю, як вона з ним жила. Це ж капець.

Стас встиг розповісти мені трохи про цього Марка сьогодні за розмовою по телефону. Після нашої розмови в голові склалася більш чітка картинка того, через що ця дівчина пройшла. І через що їй ще доведеться пройти. 

А новий хлопець… Слизький. Гладенький. Тип, що усміхається красиво, але в очах — порожньо. Жодного руху, жодної реакції, коли той мармеладний екземпляр принижував Ілону.

Та будь-хто нормальний би втрутився, хоч би сказав слово!

А він стоїть як пам'ятник.

Господи… Я злюся.

Серйозно злюся. Злюся так, що самому дивно.

— Знаєш що, — бурчу, ковтаючи власну злість. — Я… переборщив.

Вона здригається, повертається до мене, губи тремтять.

— Я не мав так казати, — додаю тихіше. Слова даються важко, але що поробиш.

Я відчуваю, як всередині прокочується дивне, незнайоме відчуття, схоже на роздратування. Схоже на хвилювання.

Та пішло воно. Нормальні чоловіки не хвилюються.

Але я ніяк не можу викинути з голови картину: Ілона в темній сукні. Така красива, але налякана й трохи розгублена. І той слизький тип поруч, що навіть не ворухнувся.

— Просто, — я ковтаю повітря. — Ти не погана.

Навпаки.

— Ти дурненька… трохи.

О Боже. Я сам чую, як це звучить, і вже хочу вдаритися головою об кермо.

Вона різко повертається до мене.

— Що? — питає.

— Не в образливому сенсі! — одразу піднімаю руку. — А в тому, що ти віриш у всяку романтичну маячню. У цих принців. У кохання з першого погляду. У те, що чоловік повинен бути добрим, чуйним, рятувати, підтримувати.

Я видихаю різко. Здається, мене ще більше понесло.

— Але ти постійно обираєш тих, хто навіть удар втримати не здатен.

Вона мовчить.

А я думаю:

Навіщо я це сказав? Нащо воно мені? Хто я їй взагалі такий, щоб аналізувати її життя?

Мені б зараз їхати мовчки. Забути, закрити тему.

Але я злюся. Опікуюсь її проблемами. Ніби той Марк ударив не її словами, а мене.

— Я просто, — бурмочу, вже не дивлячись на неї. — Я бачу, що ти добра. І щира. І тебе так легко зламати. Занадто легко.

Це правда. Жорстока, але правда.

Стас теж про це говорив.

— І я не розумію, чому це мене взагалі хвилює, — шепочу так тихо, що вона точно не чує.

Тиша в салоні густішає. Мене це дратує. Бісить навіть.

Що мені до неї? Жив би спокійно, мав би свої плани, своїх дівчат, свої справи.

А тепер стоїш між нею і її минулим, б’єш її чоловіка, забираєш з побачення, пояснюєш щось, кидаєшся, мов…

Мов хтось, кому вона небайдужа.

Ні. Це нісенітниця. Не може бути.

Але чомусь, коли вона витирає сльози, коли дихає важко, коли намагається триматися — я відчуваю, що всередині щось хрустить, як лід під ногами.

Може, я й сам дуже невчасно наступив на свої власні граблі.

Я веду машину, намагаючись не дивитися на неї зайвий раз. Не тому, що не хочу — навпаки, дивиться вона зараз так, що хочеться розібратись, заспокоїти, обійняти навіть… стоп! Щось не те.

Я стискаю кермо сильніше.

Гаразд. Треба думати про щось інше. Про роботу, наприклад. Про документи. Про завтрашню зустріч із партнерами.

Але думки знову повертаються до сьогоднішнього дзвінка від Стаса.

Стаса, який телефонує мені раз у пів року — бо ми обидва не надто любимо емоційні розмови. І який сьогодні набрав мене з проханням такого масштабу, що я ледве не вдавився кавою.

— Можеш взяти Ілону до себе на випробувальний термін? Вона розумна, і їй треба дати шанс. Я за неї ручаюсь.