Розділ 10.1

Олег одразу помічає, що моє обличчя змінилося, що в очах з’явилось щось різке та тривожне. Я не сідаю за стіл. Розумію, що більше не хочу тут залишатися. 

— Олеже, можеш, будь ласка, відвезти мене додому? Я хочу піти.

Він навіть не питає, чому. Просто киває.

— Звісно. Пішли.

Ми обоє виходимо з ресторану в прохолодний вечір. Повітря свіже, але я все одно не можу заспокоїтися. Роблю глибокий вдих, намагаючись прогнати біль, що накочує хвилями.

Олег відчиняє для мене дверцята машини, але я не встигаю сісти. Позаду долинає знайомий голос — той, від якого мене морозить. 

— Вже тікаєш, дружинонько? 

Я завмираю, а через кілька секунд повільно обертаюся. Марк виходить із ресторану розслаблений, руки в кишенях, на обличчі — самовдоволена усмішка, ніби він виграв у якомусь змаганні.

Іде прямо до нас.

— Не думав, що побачу тебе тут, Ілоно, — каже він голосно, демонстративно розглядаючи мене з голови до п’ят. — Нарядилась. Стараєшся вразити когось?

Олег стає рівніше, але поки мовчить.

— О, а це хто? — Марк переводить погляд на нього. — Вдалий улов, нічого не скажеш. Хоча скажу одразу, — він усміхається ще ширше. — Вона любить гроші. Не раджу вкладати багато.

У мене всередині щось стискається так боляче, що я ледве вдихаю. Слова ріжуть, шкіра пече.

— Марку, перестань, — шепочу. — Іди.

— О, бачу, вже вголос командуєш, — він робить крок ближче й простягає руку, щоб схопити мене за зап’ясток. — Ходімо поговоримо.

Я відступаю на крок, але він рухається швидше. І саме в цю мить, коли його пальці ледь торкаються моєї руки, щось блискає збоку.

Стоп. Не щось. Хтось.

Як стіна. Як щит.

Як удар повітря. Переді мною раптом з'являється Дмитро.

У темній сорочці, без куртки, з холодним, небезпечним поглядом.

— Відійди від неї, — каже він рівно.

Марка це тільки смішить.

— О, а ось і другий, — він хмикає, переводячи погляд з Дмитра на мене. — Та ти, Ілоно, даєш. Два мужики за одну ніч? Хоча ти завжди такою була. 

І перш ніж я встигаю щось сказати — щось подумати — щось зробити… кулак Дмитра врізається Маркові в обличчя так, що того відкидає назад, а звук удару розбиває вечірню тишу.

Марк хитається, торкається щоки, очі округлюються від шоку.

— Що ти… — бурмоче він, але Дмитро вже не слухає.

Він повертається до мене, бере за лікоть — не грубо, не тягне, а просто ставить себе між мною і моїм чоловіком. 

— Ходімо, — каже він низько. — Тобі не варто це слухати.

Я не встигаю озирнутися на Олега чи сказати бодай слово Марку.

Дмитро відчиняє дверцята своєї машини, садить мене всередину так швидко й рішуче, ніби рятує з пожежі, і сам сідає за кермо.

Двері зачиняються. І тільки тепер я розумію: руки тремтять. Серце б’ється в горлі. Я досі чую відгомін того удару.

Дмитро заводить двигун. Він мовчить. Я мовчу.

Не знаю, що сказати, та чи варто говорити взагалі. Та подякувати треба. Але спочатку заспокоїтись. Бо мені боляче і соромно, бо Діма все це чув.

Машина мчить нічним містом, світло ліхтарів миготить по салону, але тиша між нами — гірша за будь-який шум.

Я стискаю пальці, намагаюся дихати рівно.

— Дімо, — нарешті кажу тихо. — Дякую. За те, що втрутився.

Він фиркає так, ніби я сказала щось смішне або дурне.

— Дякувати? — він кидає на мене швидкий погляд, у якому блимає гнів. — Та я досі повірити не можу, що ти жила з цим мудаком.

Я стискаю губи. Груди знову стискає болем.

— Я теж не вірю, — зізнаюся. — Але так вийшло…

— Вийшло? — він знову фиркає. — Та він поводився, як повний виродок. Ще слово — і я б не тільки щелепу йому зрушив.

Я відводжу очі до вікна. Соромно. Боляче. Сумно. І водночас так дивно тепло від того, що хтось нарешті став за мене.

— Вибач… — кажу я тихо. — Я знову зіпсувала тобі вечір.

Дмитро хмикає втретє, обома руками тримаючись за кермо так сильно, що кісточки біліють.

— Зіпсувала? — повторює він, майже сміючись, але без сміху. — Та ти мені вже цілий тиждень життя перевертаєш. Один вечір — це квіточки.

Я опускаю голову.

— Тож… вибач. Я не хотіла.

— Ну, вибачення прийнято, — кидає він. — Тільки будеш винна.

Я здригаюся.

— Винна? — перепитую. — В якому сенсі?

— У прямому, — каже він спокійно, навіть надто. — Ти тепер мені винна. Я ще придумаю, як це використати.

Це “винна” ріже як ножем.