Розділ 10

Олег виявляється саме тим чоловіком, з яким поряд легко бути собою. Не напружуватися. Не грати ролей. Не думати, чи правильно ти сидиш, говориш, дихаєш.

Ми говоримо про все й ні про що: про фільми, які варто подивитися, про його подорож до Італії, про те, як він обожнює каву, але готує її жахливо, про те, як я хочу знайти роботу, але не знаю, з чого почати.

— Знайдеш, — каже він упевнено. — Ти розумніша й сильніша, ніж здаєшся. Просто почни.

Я усміхаюся, бо це — найприємніша підтримка за останній час.

Я беру келих вина, роблю ковток і раптом помічаю, як двері ресторану відчиняються.

Я не розглядаю гостей зазвичай, але цього разу очі мимоволі зупиняються на одному з них. 

Дмитро той чоловік, який щойно вирішив скласти мені компанію. Високий, упевнений, у темній сорочці, яка сидить на ньому аж надто добре.

А поруч із ним — та сама білявка, яку він намагався роздягнути ще в коридорі. Схоже, сьогодні буде ще одна спроба.

Він теж мене помічає. Зупиняється. Буквально на мить, але я помічаю це. Його брови піднімаються — здивування таке щире, що в мене немає сумнівів у тому, що він також не очікував побачити мене тут. 

Білявка щось йому говорить, торкаючись його руки, а він дивиться на мене довше, ніж треба. Наче намагається зрозуміти, що саме відбувається.

Олег не встигає нічого помітити — він дивиться у меню і щось коментує офіціанту.

А я намагаюся не витріщатися. Не червоніти. Не робити вигляд, що ситуація мене хвилює.

Але хвилює. І це дратує найбільше.

Дмитро з дівчиною сідають за два столики від нас, майже в полі мого зору. Я вдаю, що мені абсолютно байдуже, але очі все одно ковзають у його бік.

Олег піднімає погляд і помічає, що я на секунду відволіклася.

— Все гаразд? — запитує він.

— Так, — кажу поспіхом. — Просто здалося, що побачила знайомого. 

Це не брехня. Просто не вся правда.

Я примушую себе повернутися до розмови. Слухати, відповідати, сміятися. І все виходить, бо Олег чудовий, уважний, легкий до розмов.

Але десь там, у мене всередині, маленький черв’ячок питає:

А чому тобі взагалі не байдуже, що Дмитро тут? Чому ти його помічаєш? Чому ти ловиш себе на тому, що хочеш знати, чи дивиться він на тебе зараз?

Я нервово поправляю сережку. Олег щось весело розповідає. А я намагаюся не спалитися. Не дивитися на Дмитра. Та коли відводжу погляд, з'являється відчуття, що він також на мене дивиться. 

В момент, коли Олегу телефонують і він відходить, щоб відповісти на дзвінок, я вирішую відійти до вбиральні. 

Проходжу якраз біля столика Дмитра і його подружки. Саме в цей момент вона шепоче щось йому на вухо, а її рука десь під столом. Підозрюю, що в тісній близькості з ногою Дмитра. А може і не ногою…

У вбиральні тихо, дзеркала блищать, вода тече тонким струменем — і я нарешті видихаю. Вино, атмосфера, присутність Дмитра — усе це трохи збентежило мене, і я хочу бодай хвилину тиші.

Та як тільки я підходжу до дзеркала поправити помаду, двері позаду відчиняються. Заходить білявка.

З тією ж упевненістю в ході, з якою вона заходила в квартиру Стаса, ніби це її територія. Вона дивиться на мене в дзеркало і примружується.

— Пробач, але… — вона робить крок ближче, нахиляючи голову, ніби хоче краще розглянути. — Ми раніше не зустрічалися?

Я усміхаюсь ввічливо, хоч усередині все стискається.

— Ні. Не зустрічалися.

— Дивно…,— вона торкається волосся й поглядає на мене так, ніби шукає зачіпку. — Точно ні?

— Точно, — повторюю спокійно.

Вона ще секунду дивиться, ніби оцінює, а тоді просто знизує плечима і проходить повз мене до кабінки.

Я мию руки вдруге — більше щоб заспокоїтися, ніж через потребу — і виходжу в коридор.

Я роблю крок у зал і різко завмираю. Серце б’ється гучніше. Плечі стискаються. Повітря в грудях застряє гострим шматком.

Марк. Мій майже колишній чоловік стоїть біля барної стійки. У темній сорочці, з дорогим годинником на зап'ясті, з тим самим самовпевненим виразом обличчя.

Але він не сам. Поруч із ним молода жінка: струнка, з темним волоссям і червоною сукнею, що обтягує фігуру так, ніби це її друга шкіра. І Марк тримає її за талію. Тісно. Власницьки.

Вона сміється, а він нахиляється до неї, шепоче щось просто у вухо.

Мене пронизує холодом. Це навіть не ревнощі. Не образа. А раптове, моторошне усвідомлення:

Ось що він робить, поки я намагаюся зібрати своє життя з уламків. Ось чому він не телефонував. Ось чому заблокував картки. Йому було не до того.

Марк піднімає очі і бачить мене.На долю секунди — просто погляд, а потім на його обличчі з’являється… посмішка.

Холодна. Граюча. Така, яку я добре знаю.