Розділ 9.1

Олег привозить мене до будинку Стаса і прощається до вечора. Я піднімаюсь у квартиру, яка зустрічає мене тишею. Тією приємною тишею, де немає ні криків, ні докорів, ні холодного погляду, від якого хочеться зникнути.

Я ставлю продукти на кухню й одразу беруся готувати вечерю — автоматично, майже із задоволенням. Після сцени в супермаркеті, після зустрічі з Олегом, після всіх емоцій, це дивно заспокоює.

Паста, соус, салат, свіжа зелень. Усе виходить красиво, ароматно. Я готую не тому, що зголодніла, насправді зовсім ні. Просто є ще одна людина, яка терпить мене поруч, і я пам’ятаю про нашу домовленість. Готувати для Дмитра і мати з ним хороші стосунки. 

Справжнє хвилювання починається не під час приготування вечері, а тоді, коли я заходжу в кімнату Стаса, щоб обрати одяг, у якому піду на вечерю.

Спочатку я планувала щось просте. Джинси, светр, максимум — зручні черевики.

Але думка про Олега не йде з голови. Про його теплу усмішку. Спокійний голос. Погляд, у якому не було ні оцінки, ні зневаги.

І я раптом ловлю себе на тому, що маю бажання виглядати гарно.

Для себе. Для відчуття, що я красива жінка.

Я дістаю з шафи чорну сукню — не надто відверту, але таку, що підкреслює фігуру. Потім — підбори. Тонкі, елегантні.

У ванній роблю легкий макіяж, волосся укладаю у м’які хвилі. Дивлюся в дзеркало — і бачу не зламану, не засмучену, не принижену жінку.

А красуню. Стриману, ніжну, але сильну.

І саме в цей момент у дверях чується ключ. Повернувся Дмитро.

Я виходжу в коридор, поправляючи волосся, і на хвилину здається, що час завмирає, бо він реально застиг на місці.

Очі трохи розширюються. Він переводить погляд з сукні — на мою зачіску — на підбори — і знову на мене.

— Ем… — він прочищає горло. — Це ти?

— Ага, я, — усміхаюся.

— Ти… — він робить жест рукою. — Виглядаєш гарно. Зібралася кудись?

Я підходжу ближче, беру сумочку з вішалки.

— У мене сьогодні зустріч.

Він кліпає.

— Зустріч? З ким? — у його голосі з’являються напруга, цікавість і щось інше, чого я не встигаю розібрати.

— З другом, — відповідаю спокійно. — До речі, вечеря готова. 

Брови Дмитра піднімаються на сантиметр.

— Тобто ти йдеш на побачення?

— Ні, — усміхаюся м’яко, поправляючи сережку. — Просто вечеря.
Я хочу провести вечір із чоловіком, який сьогодні мені допоміг.

— Ага. Зрозумів. Отже, зустріч не з твоїм чоловіком? — каже Дмитро і відводить погляд, ніби щось обмірковує.

— Ні, — частинка хорошого настрою миттєво випаровується. Здається, за всіма цими новинами я геть забула, що Стас — друг Дмитра, і він, швидше за все, розповів йому про мою ситуацію. Принаймні сам Дмитро жодного разу про це не спитав. 

— Ти гарно виглядаєш, — додає.

Це звучить щиро. Без натяків, без гри. Просто факт.

— Дякую, — кажу і ще раз дивлюсь у дзеркало. — Скоро повернусь. 

Я проходжу повз нього, і він м’яко повертається, проводжаючи мене поглядом.

Виходжу з під’їзду, і прохолодне вечірнє повітря одразу ковзає по шкірі, пробираючи легким трепетом. Серце б’ється швидше — від хвилювання, від новизни, від того, що я нарешті роблю щось для себе.

Біля будинку стоїть знайомий чорний BMW. Олег спирається на дверцята машини, дивиться в мій бік, і я бачу, як його погляд на мить завмирає.

Рівно настільки, щоб я зрозуміла: йому подобається те, що він бачить.

Він вирівнюється, робить кілька кроків до мене — впевнено, але без надмірності.

— Ілоно, — його голос тепліший, ніж я пам’ятала. — Ти виглядаєш просто неймовірно.

Я відчуваю, як щоки ледь теплішають.

— Дякую, — кажу. — Я хотіла виглядати гарно.

— Вдалося, — усміхається він. – Ти неймовірна.

Я сміюся тихо, мені ніяково, але разом з тим дуже приємно. 

— До речі, — Олег на мить затримує погляд на мені, ніби обдумує щось. — Може, перейдемо на “ти”? Бо я вже це зробив. Я ж все-таки тебе рятував у супермаркеті. Маю право на невеличкий привілей.

Я ледь закочую очі, але тепло, грайливо.

— Добре, — кажу. — Давай на “ти”.

— Чудово, — киває він, відчиняючи для мене дверцята. — Прошу, сідай. 

Так і роблю, і коли двері зачиняються, я не відчуваю хвилювання. Навпаки, мені цікаво, що ж буде далі і чи вийде у мене гарно провести вечір. 

Машина рухається плавно, музика на фоні легка. Олег час від часу кидає на мене погляд, але не настирливо. Більше з цікавості. 

— Ти виглядаєш так витончено, — знову сипле компліментами. — Я не очікував, що ти так серйозно сприймеш моє запрошення.