Розділ 9

Я стою біля супермаркету, намагаючись увібрати повітря, яке чомусь застрягло між легенями й цим клубком у горлі. Люди проходять повз, хтось сміється, хтось кудись поспішає. А я знову почуваюсь нікому непотрібною. 

І саме тоді, коли я опускаю голову, намагаючись хоч трохи заспокоїтись, позаду лунає спокійний чоловічий голос:

— Дівчино, здається, ви щось забули.

Я здригаюся й обертаюся.

Переді мною стоїть чоловік років тридцяти п’яти. Костюм темно-синій, дорогий, годинник на зап’ясті стильний. Волосся акуратно вкладене, погляд — уважний, але не настирливий. І в руках він тримає… мій пакет з продуктами. 

— Ви оплатили це? — я ледь знаходжу голос. Відчуваю таке сильне збентеження, що хочеться крізь землю провалитися. 

Мабуть, цей чоловік стояв у черзі і бачив мої потуги біля термінала, і йому стало мене шкода. Як інакше пояснити те, що він оплатив усе і приніс мені мої покупки на вулицю? 

Він киває, усміхається так тепло, що в мене знову стискається горло, але вже з іншої причини.

— Вигляд у вас був… ну, дуже розгублений, — каже він. — Я подумав, що допомога не буде зайвою.

— Але… — я відчуваю, як ніяковість накриває мене з голови до п’ят. — Я не можу дозволити… Це неправильно. Я віддам вам гроші, чесно. Просто зараз… не можу.

— Я не сумніваюся, — відповідає він легко. — Але не хвилюйтесь, це не була пожертва. Просто вдалий момент, щоб зробити добру справу. Але якщо для вас важливо повернути — давайте обміняємось номерами телефонів.

У мене перехоплює подих. Такий простий жест, і така величезна різниця між тим, як до мене ставився Марк, і тим, як поводиться незнайомець.

Я набираю свій номер у його телефоні, віддаю його назад.

— Мене звати Ілона, — кажу тихо, ледь всміхаючись.

— Олег, — відповідає він. — Радий знайомству.

Ми виходимо на парковку поруч. Він не ставить зайвих питань. Не лізе в душу. Не розпитує “а що сталося?”, не перевіряє, не оцінює. Просто йде поруч.

— Я справді дуже вдячна, — кажу, коли ми зупиняємося біля його машини. А автомобіль, до речі — чорний BMW останньої серії. Ну звісно. Я ж не могла потрапити на звичайного чоловіка.

— Не потрібно дякувати зайвий раз, — м’яко каже він. — У кожного бувають погані дні. Просто ваш — сьогодні. Хоча, якщо врахувати, що я вас врятував, то не такий він і поганий. 

— І то правда. 

Олег сміється м'яко і дуже приємно. 

Я мимоволі знову розглядаю його — цей спокійний погляд, рівна постава, доброзичливий тон. Він зовсім не схожий на людину, яка хоче чогось натомість.

— Якщо ви не проти, я можу вас підвезти, — несподівано пропонує. 

Пропозиція приваблива, але сором у мені бурлить так сильно, що я ледь не відступаю на крок.

— Я не хочу вас затримувати, — кажу невпевнено, стискаючи ручки пакета так, що пальці біліють.

— Ви мене зовсім не затримуєте, — відповідає він. — Повірте, якби мені кудись терміново треба було, я б уже поїхав. Але, — він трохи нахиляє голову — я бачу, що вам зараз нелегко. Тож дозвольте мені хоч трохи полегшити вам цей день.

Його слова звучать так щиро, що в мене всередині щось теплішає.

— Добре, — нарешті кажу я. — Якщо вам не складно.

— Абсолютно не складно, — усміхається він і відчиняє для мене двері.

Я сідаю в машину й мимоволі проводжу пальцями по ременю, намагаючись знайти, куди подіти руки. Олег заводить авто, рухається плавно, ніби вміє керувати не тільки машиною, а й моїми нервами.

— Куди вас доставити? — питає він, коли ми виїжджаємо з парковки.

Я називаю адресу. Він киває.

Дорога тихо розгортається перед нами, і я відчуваю, як з мене поступово спадає напруга. Наче коли поруч хтось такий, як цей Олег, то легше дихати.

— Ви не зобов’язані були все це робити, — нарешті кажу, краєм ока поглядаючи на нього. — Люди зазвичай не такі добрі.

Він усміхається так, ніби це щось очевидне.

— Люди бувають різні. Але якщо ти можеш зробити чийсь день трішки кращим, чому б ні? Тим паче ви були дуже засмучені.

Мені хочеться сказати, що це довга історія, але він не питає. І це на краще.  

Кілька хвилин ми їдемо в тиші, а тоді він раптом говорить:

— Ілоно?

— Мм?

— Якщо ви сьогодні вільні, може, повечеряємо?

Я здригаюсь від несподіванки. Цей чоловік однозначно вміє дивувати.

— Що? — питаю я тихо, бо голос кудись зникає.

— Просто вечеря, — усміхається він, не відводячи погляду від дороги. — Не думайте нічого зайвого. Просто компанія мені була б не зайвою. Думаю, вам також. 

— Олеже, я вам винна гроші, — насуплююсь.

— Ні, ви мені нічого не винні. Чесно. І про кошти можете взагалі забути. А от від вечері я не відмовлюся, — каже він легко. — Я справді не проти компанії.