Розділ 8.1

Коли Дмитро йде, квартира знову поринає в тишу. Двері зачиняються, і я майже одразу видихаю — коротко і різко. Тиша сьогодні потрібна мені більше, ніж повітря.

Але в одну мить тишу прорізає дзвінок телефону. Коли бачу, що це Стас, одразу відчуваю полегшення.

— Алло, — кажу тихо, але радісно. 

— Привіт, подружко! — голос Стаса теплий, знайомий, рідний. — Ну як ти? Тільки не кажи, що повернулася до Марка! 

Я сідаю на підвіконня, підігнувши ноги, і заплющую очі. Я так багато маю йому розповісти.

— Стасе, я так багато маю тобі розповісти. 

— Я слухаю, — каже він. — Все-все. З початку.

— Ну для початку я хочу знати, чому ти не попередив мене про свого друга, якого теж у квартирі поселив? — кажу ображено. 

— Ой, — сміється. — Я забув. Але ж ви знайшли спільну мову, правда? 

— Знайшли, — хмикаю і розповідаю все за порядком. 

Про зраду. Про те, як тікала з будинку. Про те, як пригріла його друга вазою, а він сміється крізь шок. Про першу ніч на дивані. Про те, що спала в обіймах Дмитра й мало не провалилася крізь землю з сорому. Про зустріч із батьком Марка. Про те, як шукала роботу й отримала лише відмови. І нарешті — про головне:

— Я не повертаюся до Марка, Стасе. Я більше не хочу так жити. Хочу нове життя.

На тому западає тиша. Здається, мій друг шокований. А потім:

— Ілоно, — голос Стаса теплішає настільки, що в мене мурашки шкірою. — Я пишаюся тобою. Чуєш? Неймовірно пишаюся. Я боявся, що ти підеш на компроміс, що повернешся, але ти — сильна. Сильніша, ніж думаєш.

Я притуляю телефон до щоки. Мені хочеться плакати. В гарному сенсі.

— Стасе, мені дуже страшно, — шепочу.

— І це нормально, — каже він. — Так має бути. Нова глава завжди страшна. Але я з тобою. Якщо треба — допоможу грошима. Без дискусій. Якщо треба — знайду тобі роботу. Будь-яку. Хоч завтра. Я все влаштую. Ти тільки не ховайся від мене, гаразд? І все розповідай. Я тепер на зв'язку буду. 

— Я не ховаюсь, — тихо кажу. — Просто не хотіла тобі псувати настрій у відрядженні.

— Мені твій голос важливіший за будь-яке відрядження, — каже він твердо. — І перестань думати, що ти комусь заважаєш. Дівчинко, ти зробила величезний крок. Я знаю, що тобі зараз важко, але я тобою пишаюся. І я завжди буду поруч. Добре?

Сльоза котиться сама собою.

— Добре, — відповідаю. — Дякую.

— І ще, — додає він. — Дмитро нормальний? Не ображає тебе? 

Я сміюся крізь сльози.

— Дмитро — складний. Але не поганий. Просто з характером.

– Діма — мій хороший друг. Я впевнений, що можу йому довіряти. І якщо вже на те пішло, то ти теж можеш. 

Я усміхаюся. Так щиро, що щоки болять.

— Добре, — повторюю. — Матиму на увазі.

— Молодець. Ілоно?

— Так?

— Ти вже почала нове життя. Навіть якщо думаєш, що ні.

Він кладе слухавку. А я ще хвилину сиджу, дивлячись у вікно на сонячний ранок, й усміхаюся. 

Вже після розмови зі Стасом у мене таке відчуття, ніби в грудях відкрили вікно — і вперше за багато місяців туди зайшло свіже повітря. Я навіть ловлю себе на тому, що усміхаюся, збираючи сумку.

Так. Сьогодні хочу зробити щось хороше.

Приготувати Дмитру вечерю, щоб вибачитися за нічні пригоди. Це не про борги — це про людське “дякую”. Про те, що він поводився нормально. Про те, що я хочу створити тут хоч якусь атмосферу дому, а не хаосу.

Я швидко приводжу себе до ладу, одягаю сукню  й виходжу. Сонце яскраве, люди бігають з пакетами, світ здається спокійним. І в мене, хай трішки, але є сили.

У супермаркеті беру кошик й іду між рядами. Паста, базилік, помідори — зроблю пасту з соусом і салат. Щось легке, але смачне.

Навіть додаю коробку морозива — для себе. Тому що я це заслужила.

Я йду до каси, розкладаю покупки на стрічку. Касирка пробиває товар, усміхається — а я в мріях вже думаю про те, як поставлю соус на плиту.

— З вас 512 гривень.

Я дістаю картку. Без жодних поганих думок підставляю її до термінала і чекаю, але відбувається щось дивне. 

Касирка кліпає.

— Картка відхилена. Спробуйте ще раз, — говорить сухо. 

Я усміхаюся, хоч усередині щось похололо. Погане передчуття стискає груди. 

— Так. Звісно. 

Пробую ще раз.

— Відхилено, — повторює касирка, вже менш чемно.

Я ковтаю. Дістаю іншу картку, проводжу, але ситуація аналогічна.

— Вибачте, — каже касирка, дивлячись на мене поверх окулярів, — але ця також заблокована.

Мені здається, що світ зупиняється. Морозиво в кошику виглядає так, ніби дивиться на мене з жалем.