Розділ 8

Ніч повинна була бути спокійною. Принаймні я дуже на це сподівалася. Та вже через тридцять хвилин після того, як я лягла на диван, зрозуміла правду життя: цей диван — творіння диявола.

Спина ниє. Нога затерпла. Пружина впирається рівно туди, куди не має права впиратися жоден предмет меблів. А ще він пищить при кожному моєму русі.

Я перевертаюся на один бік. На інший. Підкладаю подушку під коліно. Потім під ребра. Потім кладу на голову — раптом допоможе?

Не допомагає.

Я лежу з розплющеними очима й думаю, що життя зі мною сьогодні жорстоке. Але раптом мій погляд ковзає в бік дверей до спальні.

Вони прочинені, але всередині темно і мені нічого не видно. Саме в цей момент я пробую перевернутися на інший бік, щоб не спокушатися, але пружина стріляє просто в нижню частину спини. Зціплюю зуби і стискаю кулаки. Зітхаю. Піднімаюся.

Я ступаю навшпиньки. Як злодій у власній — ну, майже власній — квартирі.

Намагаюсь не думати про те, що роблю помилку. Це все через клятий диван, а не моє бажання ділити ліжко з Дмитром. 

Двері спальні беззвучно відчиняються. Всередині темно, лише місячне світло проникає крізь вікно. 

Дмитро спить головою на краю, рука перекинута над головою, дихання глибоке, рівне.

Я обережно підбираюся на інший край ліжка. Навіть не присідаю — ковзаю туди. Лягаю на самісінький край, так далеко від нього, що ризикую впасти на підлогу.

Вмощуюсь якомога зручніше, а ліжко мене обіймає теплом і комфортом. Очі заплющуються. І я засинаю за дві хвилини.

Прокидаюся я від чогось м’якого. Теплого. І дуже… близького.

Щось притискає мене до себе так, ніби я величезний плюшевий ведмідь. Тепле дихання торкається моєї шиї. Я розплющую очі. І розумію, що я не на краю ліжка. Я в САМІСІНЬКОМУ ЦЕНТРІ. У мене на талії — велика рука. За моєю спиною — груди, прес, і все те, що буває в чоловіків, які ходять у спортзал. Дмитро спить, обійнявши мене, як рідну.

Мамочки…

Я застигаю, боюся навіть дихнути. Мозок кричить, що мені треба забиратися звідси, поки він не прокинувся, але як це зробити, коли Дмитро тримає надто міцно? Якщо почну вовтузитись, він може прокинутися. 

І саме в цю мить  Дмитро ворушиться.

Його рука стискає мене ближче. Його тіло притискається сильніше. Він тихо видихає мені у волосся. А потім… прокидається.

Я чую, як змінюється його дихання. Як напружуються м’язи. Секунди тиші здаються надто довгими, а тоді він хрипло шепоче:

— Що? Ілона?

— Ем… привіт… — я пищу, як миша, яку зловили біля холодильника.

Відчуваю, як він піднімає голову, дивиться на свою руку на моїй талії, потім — на мене, потім знову на руку.

— Це… — видихає він. — Це…

— Пробач, — шепоче. — Диван до біса незручний. А тут добре. 

Ми обоє завмираємо. Я червонію. Він червоніє. Ми обоє виглядаємо, як герої поганої романтичної комедії.

Я намагаюся повільно вибратися з-під його руки, але він інстинктивно стискає сильніше — і відпускає лише після того, як усвідомлює, що все ще тримає мене.

— Пробач, — сідаю і намагаюсь поправити одяг. — Я знаю, що не можна було лягати тут, але точно пам'ятаю, що лягала на краєчку, а опинилася…. в твоїх обіймах. Цього більше не повториться. 

Я хапаю свою подушку, похапцем тікаю зі спальні й зачиняю двері. А за дверима ледь стримую сміх і паніку водночас. Бо, чесно кажучи, в обіймах Дмитра мені було неабияк спокійно. 

Спочатку прямую в душ, щоб якось зібратися, а після цього накриваю на стіл. Руки тремтять, щоки печуть, а всередині все ще відлунює від ранкової катастрофи. 

Дмитро виходить зі спальні вже одягнений: футболка, спортивні штани, мокре волосся — мабуть, щойно з душу. Виглядає так спокійно, ніби нічого не сталося.

— Сніданок? — питає, сідаючи за стіл.

— Ага, — я тихо відповідаю, не піднімаючи погляду.

Він бере чашку чаю, робить ковток, і я чую, як ледь встигає придушити смішок.

— Що? — швидко питаю, підозріло звужуючи очі.

— Нічого, — каже він і вдає, що все нормально. — Просто ти дуже тиха сьогодні.

— Це тому що, — я наважуюся підняти очі, — я все ще дуже ніяковію.

— Через ніч? — він піднімає брову й відкушує тост.

— Через те, що я залізла в твоє ліжко, — шепочу, практично провалюючись під стіл.

Він сміється тихо. Без насмішки. Без злості. Просто тепло.

— Ілоно, я сам не знав, що ти там. Спав, як убитий. Потім прокинувся — і бац, у руках у мене не подушка, а ти.

— Ти дуже міцно мене обіймав, — бурмочу.

Він кладе тост, відкидається назад і серйозно киває:

— Це так. Я обіймаю все, що спить поруч. Подружку колись так перелякав своїми обіймами, що вона мало не дала мені в лоба.