Розділ 7.1

Я повертаюся до квартири Стаса з відчуттям, ніби на мені висить невидимий рюкзак, набитий відмовами, страхами й думками, яких я сьогодні пережила занадто багато.

Але щойно відчиняю двері — у носі щемить від полегшення. Тут тихо і немає Дмитра. Насправді я навіть не знала, що це так сильно мене тішитиме.

Я знімаю взуття, ставлю сумку вбік й одразу йду на кухню. Робота руками — мій новий спосіб не думати. Не аналізувати. Не повертатися до слів батька Марка. Не чути у голові “без досвіду ми не можемо вас взяти”.

Я дістаю ніж, овочі, курку, спеції. Рухи швидкі, чіткі, знайомі — і кожен такий рух знімає шматок напруження.

Сковорідка шипить. Духовка гріється. Нарізаю салат і насвистую якусь мелодію, сама не знаю яку. Просто перше, що прийшло в голову.

Поки все готується, я йду до вітальні. Сьогодні моя черга спати тут, на дивані. Тому я заздалегідь розкладаю ковдру, кладу подушку, вкладаю плед рівненької. Диван виглядає, як маленьке ліжко. Майже затишно.

Майже.

Зітхнувши, повертаюся на кухню перевірити вечерю. Запах заповнює квартиру, і я усміхаюся. І саме тоді я чую, як клацає замок у дверях.

Серце стискається. Я мимоволі випрямляюся, витираю руки об рушник і намагаюся зробити нормальне обличчя.

Дмитро заходить, кидає ключі на тумбочку, скидає піджак — і вже за мить його погляд ковзає на диван.

Він зупиняється. Буквально кам’яніє на місці. Очі розширюються. Брови піднімаються.

Він повертає голову до мене повільно, дуже повільно, як у фільмі, коли герой щойно побачив щось підозріле.

— Це що таке? — питає він.

Я навіть не піднімаю погляд.

— Моє ліжко на сьогодні, — кажу буденно, перемішуючи вечерю. — Твоя черга спати у спальні.

Його рот ледь відкривається. Наче він хоче щось сказати, але слів немає.

— Ти серйозно не будеш сперечатися? — нарешті питає, жестом вказуючи на ковдру, подушки й плед, викладені рівно.

— Ага, — відповідаю коротко. — Не буду. 

Він якийсь час просто дивиться то на диван, то на мене. Я знаю цей погляд — він хоче спитати. Він хоче щось сказати. Він хоче пожартувати. І водночас відчуває, що я не в настрої.

Бо я вся напружена. Тихіша, ніж зазвичай. Очі трохи червоні. І він це точно помічає.

Інші б лізли з питаннями, але Дмитро просто мовчить. Він робить крок уперед, знімає взуття, відкладає сумку — і замість сотні можливих слів каже лише одне:

— Пахне смачно.

І на цьому все.

Жодного докору. Жодного “що сталося?”. Жодного вторгнення в мій хаос.

Так само просто, як вчора дозволив мені лишитися на ліжку, сьогодні — дозволяє моєму мовчанню існувати.

І вперше за день я відчуваю легкість.

Хоч маленьку, крихітну, але справжню.

Бо, можливо, жити з чоловіком у квартирі друга — дивно. Але жити з чоловіком, який бачить, що тобі боляче, і не тисне — це майже розкіш.

Я накладаю вечерю в тарілки, і на кухні стає по-домашньому затишно. Дмитро сідає за стіл, повільно вдихає запах, і я бачу, як на його обличчі з’являється щось схоже на вдячність, але, звісно, дуже замасковану під байдужість.

— Ммм… непогано, — бурмоче він, роблячи перший ковток супу.

Це в його мовленні приблизно рівносильно фразі: “Я в захваті і не збираюся цього визнавати”.

Я сиджу навпроти, їм повільно, стараюся не думати про поламаний день і розбиті мрії — і десь між другим і третім шматком курки мені реально стає легше. Поруч із ним їжа не ріже горло, як це було поруч із Марком.

Ми їмо мовчки, але це мовчання — не порожнє. Воно спокійне.

Коли закінчуємо, я збираю тарілки, а Діма підводиться, проходить повз мене і тихо видає:

— Я можу сьогодні спати у вітальні.

Я різко повертаюся до нього.

— Що? — я навіть ставлю тарілку назад на стіл. — Ти серйозно?

Він хмикає й знизує плечима.

— Ти сьогодні… якась… — він робить невиразний жест рукою. — Ну, не дуже.

— Це ти так натякаєш, що я виглядаю жахливо? — піднімаю брову.

— Це я так кажу, що тобі сьогодні потрібні умови кращі, ніж цей диван-інвалід, — бурмоче він, відвертаючись, щоб не дивитися в очі.

І ця несподівана м’якість вибиває в мене землю з-під ніг.

Він реально пропонує поступитися? Дмитро, який вчора битись би йшов за право спати на цьому чортовому ліжку?

Я стою мовчки довше, ніж треба.

— Це… дуже… — я ковтаю повітря. — Дуже мило з твого боку. Але ні.

Він різко піднімає погляд.

— Чому “ні”?

— Бо ми домовилися, — я хитаю головою й намагаюся всміхнутися. — І домовленість є домовленістю. Сьогодні моя черга у вітальні, і я в ній спатиму.