Розділ 7

Я приходжу до кав’ярні трохи раніше. Мені хочеться кілька хвилин посидіти наодинці, зібрати думки, вдихнути перед зустріччю.

Тут пахне свіжою випічкою, кавою й чимось теплим, затишним — але всередині мене все стискається, коли бачу, як всередину заходить Павло Сергійович.

Він виглядає старшим, ніж я його пам’ятаю. Сум у погляді, напруга в плечах. Та коли помічає мене — усміхається. Тепло. По-батьківськи.

— Доню… — він сідає навпроти й одразу бере мою руку. — Я дуже хвилювався. Ти як?

— Я тримаюся, — відповідаю чесно. — Стараюсь.

Він киває. Мить тиші. А потім — прямолінійно, без обхідних доріг продовжує:

— Ілоно, будь ласка, пробач Марку. Повернись додому.

Мені ніби холодною водою облили. Я відчуваю, як серце в грудях глухо вдаряється об ребра. Я очікувала цього, але все одно боляче.

— Я не хочу повертатися, — кажу тихо, але твердо. — Я не можу.

— Він… — Павло Сергійович робить важкий вдих. — Він шкодує.

Я нервово сміюся. Тихо, але гірко.

— Справді? Бо він навіть не зателефонував. А коли я прийшла, щоб забрати речі, сказав, що я нікуди від нього не дінусь. Бо мені нікуди йти. 

Батько Марка мружиться, ніби йому самому боляче це чути.

— Він упертий, — каже нарешті. — І гордий. Як і його мати. Я намагався з ним говорити. Він злився. Казав, що ти сама пішла. Що ти робиш це на емоціях. Що…

— Що? — я впираюся руками в стіл. — Що я повинна була лишитися після того, як застала його з іншою?

Я підвищую голос, але не можу зупинитися.

— Я що, маю вибачити, що він зраджував? Що кричав на мене? Що принижував? Що робив вигляд, що я ніхто?

Люди поруч озираються, але мені байдуже.

Павло Сергійович опускає очі. Я не хочу, щоб він сумував, але в цій ситуації інакше не буде. 

— Я не так його виховував, — шепоче він. — Я думав, що Марк буде триматися за цей шлюб… що буде тобі опорою… що ви будете сім’єю.

— А він таким не став, — кажу я вже м’якше. — І не стане ніколи.

Він зітхає глибоко, повільно. Потирає перенісся. Я бачу, як йому складно, як він бореться між батьківською любов’ю і справедливістю.

А потім він каже те, що я найбільше боялася почути:

— Ілоно, ти дуже молода. У тебе немає роботи. Немає власного житла. Ти без Марка пропадеш, розумієш? — він бере мою руку знову, його голос стає м’яким, майже благанням: — Ти ж знаєш, я до тебе як до доньки ставлюсь. Я хочу кращого. Просто подумай ще раз.

Боляче. Жахливо боляче це чути.

Мене називають слабкою. Залежною. Безпорадною. Те саме, що сьогодні повторював Марк.

Я забираю руку. Вперше за всі роки знайомства — забираю.

— Я не пропаду, — кажу тихо. — Я почну з нуля. Знайду роботу. Знайду квартиру. Знайду себе.

Я ковтаю клубок у горлі.

— А поруч з Марком я пропаду точно. Бо він мене не кохає і не кохав ніколи. 

Чоловік підіймає погляд — в ньому подив і щось ще… Повага? Може.

— Доню, ти впевнена? — запитує він.

— На сто відсотків, — відповідаю я. — Я більше не повернуся. І не хочу бути з людиною, яка не цінувала мене жодного дня.

Павло Сергійович заплющує очі на кілька секунд. Мовчить. Потім повільно киває.

— Гаразд, — каже він нарешті. — Я не буду тиснути. Але знай: я є. Я завжди буду, якщо тобі знадобиться допомога.

Це звучить так щиро, що я мало не ламаюся, хоч і розумію, що нізащо не прийду до нього по допомогу. 

— Дякую вам, — шепочу я.

Він кладе гроші під чашку, встає й стискає мою руку.

— Ти сильніша, ніж думаєш, Ілоно.

І йде. А я сиджу ще хвилину, дивлячись у вікно, і вперше за довгий час розумію: я дійсно сильніша, ніж думала. І більше нікому не дозволю змушувати мене сумніватися в цьому. 

Я виходжу з кав’ярні з важкістю в грудях, але з ясністю в голові. Так, мені боляче. Так, я боюся майбутнього. Так, я нічого не знаю про життя без Марка.

Але тепер я вільна, і це вперше приємно надихає.

Йдучи до метро, я бачу стенд із газетами. Звичайна, стара добра газета з оголошеннями роботи.

Купую газету, беру каву в пластиковому стакані і сідаю на лавку в парку за квартал до дому Стаса. Та сама тиша, та сама свіжість, але я вперше відчуваю, що рухаюся вперед.

Розгортаю газету. Оголошення здаються мені однаковими. 

“Потрібна адміністраторка. Досвід від 1 року.”

 “Помічниця в офіс. Вік до 30, досвід обов’язковий.”

“Менеджер з продажів. Досвід роботи хоча б 6 місяців.”

“Асистентка керівника. Вимоги: досвід роботи, володіння CRM, англійська…”