Розділ 6.1

Я прокидаюся раніше за будильник. Лежу кілька секунд, дивлюся в стелю й відчуваю ніяковість.

Я спала всю ніч на м’якому, теплому, зручному ліжку. А Дмитро — на дивані, який, здається, придумали для того, щоб знущатися з людських хребтів.

І хоч я вчора з останніх сил тримала свою лінію — сьогодні мені просто соромно.

Тому я тихо встаю, перевіряю у дзеркалі, що не виглядаю як примара, і йду на кухню. Ще навіть шоста не минула, але я вже дістаю сковорідку, яйця, нарізаю хліб, роблю каву.

Запах стає таким теплим і домашнім, що в грудях раптом стискається. Я завжди готувала лише для Марка. Не з обов’язку. Не тому, що так треба.  А тому, що хотілося.

Та він ніколи цього не цінував. 

Я озираюсь на накритий стіл і на мить ловлю себе на думці: сподіваюсь, він не подумає, що я намагаюся купити його симпатію цим сніданком.

Але це — не для симпатії. Це — за диван. За те, що він не змусив мене туди йти. За те, що хоч трохи був нормальною людиною.

Коли я наливаю каву у другу чашку, у коридорі чую рух. Його кроки важкі, сонні, неквапливі. Діма з’являється у дверях кухні, потираючи очі кулаком, мов не до кінця розуміє, де перебуває. І я завмираю.

На ньому — лише чорні труси. І все. Взагалі все.

На плечі — татуювання у вигляді витонченого компаса. На ребрах — рядок тексту, який я не встигаю прочитати, бо зависаю на другому слові. На руці — щось геометричне і красиве. І він, напівсонний, з розкуйовдженим волоссям, виглядає… Ну, скажімо так: моя душа робить сальто. 

Не розумію, чому раніше не бачила цих татуювань.. Вчора в кімнаті була напівтемрява, а сьогодні мій сусід постав переді мною у всій своїй красі.

Тому я залипаю. Відверто і безсоромно.

І тільки коли він примружує одне око й каже хриплим ранковим голосом:

— Ти мене скануєш, чи як?

Я прокидаюсь різко, як від відра холодної води.

— Що? Ні! Я… просто… я…

Слова розбігаються по кутках кухні, як перелякані миші.

Він усміхається краєм губ. Підходить ближче. Сідає навпроти, не соромлячись ні на грам.

— Що це? — він киває на стіл. — Сніданок?

— Так, — я кашляю. — Я… подумала… що диван… це, ну… несправедливо.

— О, повір, — він бере чашку кави, вдихає запах і блаженно заплющує очі, — диван — це вбивство. Але сніданок компенсує мою безсонну ніч.

Я ледь не усміхаюсь. Його погляд падає на тарілку, потім на мене.

— Ти добра, — він каже це так просто, наче констатує погоду.

— Я… не добра. Я просто вдячна. Ти міг мене вчора змусити піти на диван.

— Міг, — погоджується він. — Але не зробив. Бо ти… — він замовкає на секунду, ніби обирає слово. — …була не в тому стані, щоб ще й мучитися на дивані. 

Я опускаю очі. Він робить ковток кави, злегка відкидається назад і говорить:

— Але якщо ти хочеш мене підкупити їжею, щоб сьогодні я знову поступився ліжком — то це не спрацює. 

Я заливаюся рум’янцем.

— Я не намагаюся тебе підкупити!

— Авжеж, — він усміхається. — Просто готуєш мені сніданок, бо дуже хороша. 

Я задихаюсь від обурення.

— Я дійсно хороша! — жестом показую на себе, наче це й так очевидно. 

— Окей, — бурмоче він з усмішкою в куточку губ.

Я мало не давлюся власним повітрям. А він спокійно ріже омлет, ніби не сказав щойно нічого такого. І в цю мить я усвідомлюю одну річ: жити з ним буде нелегко. 

Не тому, що він грубий чи нахабний. А тому, що іноді дивиться на мене так, ніби бачить те, що я сама в собі тільки починаю відкривати.

Я ледь встигаю помити тарілки після сніданку, як Дмитро вже одягає куртку й кидає коротке:

— Я поїхав. Буду ввечері.

І зникає за дверима.

Тиша падає на квартиру, як м’яка ковдра. Я роблю глибокий вдих, намагаючись заспокоїтись і впорядкувати думки.

Та тільки беруся складати свої речі в шафу, як телефон різко дзвонить.

Я завмираю. Серце підстрибує в горло. Екран світиться знайомим іменем: Павло Сергійович.

Я відчуваю, як холод біжить спиною. Я знала, що цей дзвінок буде. Я навіть чекала його. Але разом з тим дуже боюсь відповідати.

Батько Марка — не копія свого сина. Він завжди був стриманим, добрим, справедливим. І завжди ставився до мене краще, ніж рідний чоловік.

Я ковтаю клубок у горлі й беру слухавку.

— Алло…

— Ілоно, — його голос м’який, але серйозний. — Доню, я радий, що ти відповіла.

Від цього слова “доню” мені одразу хочеться плакати. Павло Сергійович ніколи не називав мене утриманкою чи щось таке. Ніколи не підвищував голос. Ніколи не говорив зі мною з позиції сили.