Розділ 5.1

Я заходжу в квартиру, ставлю пакети на підлогу, знімаю взуття. Тут тихо. Жодних чоловічих голосів, жодного шуму. І я з полегшенням видихаю. Є надія, що Дмитро не повернеться сюди. Хоч вона дуже слабка, я все одно сподіваюсь.

Вмикаю світло, зав’язую волосся в пучок і починаю готувати. Цибуля шипить на сковороді. Супчик вариться. Курка в духовці вже пахне так, що я раптом згадую, коли востаннє готувала для себе, а не для когось, хто навіть не помічав мого існування.

Стіл накритий. Скатертина розправлена. Дві тарілки — бо все ж таки я не плекаю марних сподівань, що Дмитро  не повернеться.

Сиджу. Чекаю. Минає ще година. Півтори.І тоді нарешті чую шурхіт ключа у замку. А ще — сміх. Жіночий. 

Мені навіть не потрібно бачити — я вже знаю, що сталося. Я встаю й виходжу в коридор. І те, що бачу, дешевим серіалом не назвеш.

Дмитро стоїть, притискаючи до стіни білявку з довгим носом і короткою спідницею. Вона хихоче, губи червоні, і він уже знімає з неї блузку, навіть не заходячи вглиб квартири.

Він так захоплений процесом, що навіть не дивиться довкола. Наче впевнений: квартира порожня.

Я стою, спершись на дверний косяк, з руками в боки. Дивлюся на них, як на виставу, що не варта грошей за квиток.

І тоді роблю найделікатнішу річ, на яку здатна: прокашлююся.

Гучно. Знаково. Так, що звук відлунює всім коридором.

Білявка підскакує, як кішка, на хвіст якої наступили.

— А-а-а! — видає вона звук, схожий на писк чайника, а я кривлюсь.

Дмитро різко обертається, і я бачу, як його обличчя змінюється три рази за секунду: здивування, шок і щирий мат, який він ковтає, бо я стою тут.

— Ти… — він блимає очима, вочевидь намагаючись усвідомити реальність. — Ти таки повернулась.

— Ага, — кажу я спокійно. — І вечерю приготувала.

Він переводить погляд на накритий стіл, на дві тарілки, і я бачу, як йому стає ніяково. Але ненадовго. Бо білявка ображено насуплює губи.

— Дім? — кокетливо підвиває вона. — А хто це?

— Господиня квартири, — кажу я, навіть не кліпнувши.

Білявка округлює очі. Дмитро кашляє так само, як я хвилину тому.

— Ти ж казав, що нікого не буде! — пищить вона тоненько.

— Я казав, — бурмоче він крізь зуби. — Бо так думав.

Я схрещую руки.

— Ну, тепер уже знаєш, — я роблю крок уперед. — Дмитре, нам треба поговорити. Пізніше. Зараз проведи дівчину додому. Все-таки для неї цей вечір закінчено. 

Та кидає на мене погляд, який мав би мене образити, але після Марка мене таким не візьмеш.

— Може, ми підемо до мене? — питає вона, але голос уже не впевнений.

— Ні, не сьогодні, — бурмоче Дмитро, дістає з гаманця кілька купюр і дає дівчині. — Це на таксі. 

Білявка хапає гроші і виходить з квартири, гордо піднявши носа. Дмитро не йде слідом. Просто зачиняє двері, коли вона залишає квартиру. 

— То ти голодний, чи як? — мило йому усміхаюсь, а Дмитро тільки фиркає і проходить повз мене до кімнати. 

Він одну мить дивиться на мене так, ніби я — причина глобального потепління і всіх катастроф за останні двісті років.

— Тьху, блін.. — фиркає, зітхає і проходить повз мене вглиб квартири. — Давай уже їсти, раз я сьогодні без сексу.

О, він злиться. Прекрасно. Я теж.

Але щойно він заходить на кухню — зупиняється. Бо бачить накритий стіл, і я бачу, як вдихає аромат запеченої курочки. 

Діма мовчки сідає. Я бачу, як його погляд змінюється: з роздратованого на насторожений. А далі — на здивований. І потім — на вражений.

Перший шматок він жує обережно, ніби це пастка. Другий — вже швидше. Третій — взагалі з виразом обличчя “Яка ж це смакота”.

— Ти це все сама готувала? — бурмоче він, роблячи новий ковток супу.

— Ага, — я скромно сідаю навпроти. — Хотіла настрій собі підняти.

— Ммм, — він киває ще раз, вже відверто задоволений. Це майже комплімент. Для Діми — навіть занадто.

І це болісно приємно. Бо Марк уже давно не говорив нічого хорошого. Лише вимагав, критикував, вказував і поводився так, ніби моя присутність — зручність, а не цінність.

Дмитро їсть швидко, але не жадібно. Він їсть із задоволенням. І це дивно. І красиво.

— Мені треба з тобою поговорити, — кажу, коли він доїдає третю ложку супу.

Він зупиняється. Кладе ложку біля тарілки. Погляд — уважний, прямий.

— Я житиму тут, — кажу просто. — У мене немає іншого варіанту. Я розлучаюся з чоловіком. Мені нікуди йти. 

Він кліпає повільно. Раз. Другий.

— Ти серйозно? — питає рівним голосом.

— Абсолютно, — відповідаю я твердо. — Я не займаю багато місця. Я спатиму в спальні. Ти — у вітальні. Або навпаки, якщо хочеш. Розкладемо графік, правила — як тобі зручно. Але я нікуди не піду. Поки Стаса немає, я маю право бути тут.