Розділ 5

Я стою перед ним і слухаю цей самовпевнений голос, що капає мені в душу, як отрута.

“Я знав, що ти повернешся” — він сказав це так легко, так буденно, так упевнено, наче я не жива людина, а річ, яка завжди повертається на полицю.

І щось у мені, таке маленьке й тихе, нарешті перестає благати про шанс.

Я вдихаю. Повільно та глибоко.

— Я прийшла, щоб забрати речі, — кажу тихо.

Це просто речення. Просте, чітке, але тверде.

Марк дивиться на мене дві секунди, а тоді починає реготати. Голосно. Жорстко. Самовдоволено.

Цей сміх встромлює мені голки під шкіру.

— Ти жартуєш? — хмикає він. — І куди ти зібралась? Ти ж прекрасно знаєш, що тобі нема куди йти.

Біль, що розриває всередині, змішується з чимось гарячим і гірким. З гнівом.

— Ти ж сама розірвала всі зв’язки зі своїми родичами, — продовжує він, знизуючи плечима. — Тому що обрала мене. Пам’ятаєш? 

Я мовчу. Не тому, що погоджуюсь — а тому, що якщо скажу хоч слово, це буде крик моєї душі.

— У тебе нікого немає, крім мене, — додає він тихіше, з тією мерзенною впевненістю, яка б’є точніше за будь-яку образу. — І грошей у тебе немає. І житла. Ти живеш тут. За мої кошти. У моїй квартирі. Навіть твої прикраси — мої подарунки. Все тут — моє, Ілоно.

Я відчуваю, як руки стискаються в кулаки. Губи трусяться, але я не плачу. Ні. Ніколи більше при ньому не буду цього робити.

— Добре, — кажу я рівно. — Ти все сказав. Тепер дай пройти.

Я минаю його, іду до спальні. Він не заважає, але стоїть у дверях — як охоронець власної перемоги.

Я відчиняю шафу й дістаю свою сумку. Вона маленька. Мені її вистачить.

Я починаю складати речі: лише найнеобхідніше. Одяг. Кілька речей особистої гігієни. Зарядне до телефону.

Прикраси я навіть не чіпаю. Вони справді не мої. Куплені його картками.  Так само, як і все інше в цьому домі.

Він спостерігає, схрестивши руки на грудях.

— Ілона, ти смішна, — каже тихо, але зневажливо. — Думаєш, збереш свої лахи й знайдеш собі іншого ідіота? Де ти опинишся завтра? У кого на шиї? На чиї гроші будеш жити?

Я не відповідаю. Продовжую складати речі, і кожна складена футболка наче ножем розрізає наші два роки життя.

А він говорить далі, вже різкіше:

— Якщо ти зараз вийдеш із цієї квартири — можеш більше не повертатися. Я не буду тебе назад тягнути.

Я застібаю сумку. Підіймаю голову. І вперше за довгий час дивлюся йому прямо в очі.

— Я і не збираюся повертатися, — кажу тихо, але твердо. — Ти можеш знайти собі іншу. Ту, що буде мовчки слухатися. Ту, що не має думок, бажань і голосу.

Він стискає щелепу, але мовчить.

— А я… — роблю крок до дверей, минаючи його, — я не іграшка. І більше не дозволю поводитися зі мною так.

Я проходжу повз нього. Це всього один крок. Але здається, що це крок із минулого в щось нове.

Може, страшне. Може, невідоме. Але точно краще, ніж те, що я залишаю позаду.

Я зачиняю двері квартири й чую це чітке клацання замка. Звук, який ставить крапку між нами.

Я навіть не обертаюся. Не чекаю ні кроків, ні голосу, ні спроби зупинити. Бо знаю, що він не піде за мною. Не тому, що не чув. Не тому, що не побачив, як я виходжу з сумкою. А тому що впевнений. Впевнений, що я повернуся.

Сьогодні. Завтра. Через тиждень. Та немає значення.

Що я не зможу без нього. Що мені нікуди йти. Що я належу йому.

І я спокійно приймаю той факт, що він зараз у кімнаті стоїть собі, переконаний у своїй владі, в своїй незамінності.

Я виходжу з під’їзду. Повітря різке, холодне, але чисте. Я роблю перший вдих сама. Такий необхідний мені вдих. 

“Я не повернуся”, — кажу собі подумки.

І це не погроза, не каприз, не емоція. Це рішучість, якої мені раніше так бракувало.

Поки Стаса немає, я побуду в його квартирі. Не хочу думати про Дмитра, який також там живе. Він має гроші і може винайняти собі інше житло, а мені дійсно нікуди подітися. Тому він має мене зрозуміти. 

Дорогою набираю Стаса, щоб вилити йому душу, але його номер не відповідає. Ну звісно, він же в небі зараз.

Тому їду до його квартири і радію, що тут нікого поки що немає. Залишаю речі і прямую до найближчого магазину. Купую все необхідне для вечері і розплачуюсь карткою, на якій ще є трохи грошей. 

Хочу приготувати щось смачне і підняти собі настрій. Та спочатку треба з Дмитром домовитися. Сподіваюсь, що він мене зрозуміє і залишить квартиру Стаса.