Розділ 4.1

Миючи посуд, я намагаюся не думати про Марка. Про дзвінок, якого так і не було. Про ніч у квартирі друга.

Вода тепла, піниться, і ця буденність трохи заспокоює. Потім я витираю руки рушником і йду в спальню по свою сумку. Вона лежить там, де я її кинула — на стільці, поруч із пледом.

Повертаюся у вітальню — Дмитро вже одягає куртку.

— То що, ти йдеш? — питає спокійно.

Я киваю. Говорити не хочеться — всередині якийсь клубок із сорому, страху й рішучості.

Ми залишаємо квартиру мовчки. Замок клацає, і це звучить як чергова перевернута сторінка моєї історії. 

У ліфті тиша розтягується, стає важкою. Металеві стіни блищать, відкидають наші відображення — я виглядаю втомленою, він — зібраним, просто трохи закритим.

І Діма першим її порушує:

— Ти плануєш повертатися? Сюди. У квартиру.

Я кліпаю. Питання просте, але дуже не в тему.

— Я не знаю, — відповідаю чесно. — Ще нічого не вирішила.

Він киває, наче очікував саме це.

— Якщо треба, я тебе підвезу, — каже майже буденно.

Я спершу хотіла відмовитися з ввічливості, але реальність така: у мене в сумці грошей вистачить на одне таксі, тому не варто марнувати шанс зекономити.

— Добре. Дякую.

Дмитро киває знову, наче це щось природне. І це дивно, але приємно.

Коли ми виходимо з під’їзду, ранкове повітря холодне, свіже. Парковка ще напівпорожня, і я одразу помічаю його машину.

Вона стоїть окремо від інших, чорна, глянцева, така, що навіть пташка на неї боялася б сідати. Дорога. Велика. Солідна.

— Це твоя? — тихо питаю, хоча питання риторичне.

— Моя, — відповідає він, дістаючи ключі. Машина підморгує фарами.

— Непогана, — додаю, сідаючи всередину.

Салон пахне шкірою, деревом і чимось чоловічим, дорогим. Тиша тут здається іншого сорту — теплішою. Ми рушаємо.

Я дивлюся у вікно, спостерігаючи, як будинки пропливають повз. Ранкове місто трохи загальмоване, не поспішає прокидатися, і від цього мені трохи легше дихати.

Дмитро не вмикає радіо. Просто керує, зосереджений, мовчазний.

А потім, ніби між іншим, каже:

— То що з тобою сталося?

Я мало не ковтаю власний язик.

— Що? — запитую, вдаючи, що не зрозуміла.

— Ти знаєш, про що я, — він зводить брову. — Я ж не сліпий. Проблеми з чоловіком?

Мені хочеться згорнутися клубком прямо на сидінні.

— Це не твоя справа, — кажу твердо.

Він киває, навіть не ображається.

— Окей. Не моя.

І все. Тиша знову повертається, але тепер вона інша. Не холодна. Не задушлива. Вона така, як є.

Ми в’їжджаємо на потрібну вулицю. Попереду той самий будинок, який учора був моїм домом. А сьогодні здається чужим.

І я стискаю ремінь безпеки, готуючись до того, що буде за кілька хвилин. Бо попереду мене чекає розмова, якої я боюсь, але якої не уникнути.

Я дякую Дмитрові тихим “спасибі” й виходжу з машини. Холодне повітря одразу хапає за щоки, і це добре. Це трохи приводить до тями.

Я йду до під’їзду, ні про що не думаючи. Натискаю кнопку ліфта. Двері зачиняються. І тоді мене накриває. Спершу — страх. Потім гнів. Потім біль, який розростається в грудях так сильно, що я майже не можу дихати. Мені здається, що зараз я розвалюся прямо тут, у цьому металевому ящику, що везе мене назад у життя, яке я більше не хочу.

Я не знаю, плачу я чи просто задихаюсь — сльози зараз не важливі. Важливий лише той факт, що я не готова. Але ліфт не питає. Він просто дзвенить і відчиняє двері на моєму поверсі.

Я стою перед дверима квартири кілька секунд. Глибоко вдихаю. Руки тремтять, коли вставляю ключ. Поріг здається рубежем між старою мною і тією, ким я намагаюся стати.

Дістаю ключ. Відчиняю і переступаю поріг. Тут усе таке саме, як було учора. Стильний коридор. Акуратно виставлені книги. Меблі, які я купувала, речі, які ми вибирали разом — вони стоять на своїх місцях. Квартира не змінилася. Але я — так.

І від цього все тут здається чужим. Стерильним. Чужим домом, який я довго намагалася вважати своїм.

Я роблю два кроки вперед. І саме в цей момент двері спальні відчиняються. Виходить Марк. Волосся скуйовджене, очі звужені, погляд холодний. На ньому домашні штани, футболка і самовпевнена напівусмішка, яка мене протинає, наче ніж.

— Я знав, що ти повернешся, — каже він.

Одним-єдиним реченням руйнує весь мій крихкий світ. Усю мою силу. Усі мої спроби бути хоч трохи сміливою.

Наче моє повернення — не вибір, а обов’язок. Наче він впевнений, що я нікуди від нього не дінусь. Що я завжди повертаюся. Що я — його власність.

Я стою в дверях, і щось у мені тихо, але дуже точно тріскає. Так звучить кінець.