Розділ 4

Я прокидаюся від того, що сонце нахабно пробивається крізь штори. Кілька секунд лежу нерухомо, намагаючись зрозуміти, де я, і тільки запах цитрусових свічок нагадує: я у Стаса, і не одна.

Я перевертаюся на бік, потягуюся — м’язи ниють від вчорашнього стресу — і поволі злажу з ліжка. Волосся скуйовджене, очі ще не розплющилися до кінця, але душ звучить як найкраща ідея у світі.

Я відчиняю двері спальні й виходжу в коридор. І от тут всесвіт вирішує мене добити. Бо просто посеред коридору, спокійно й абсолютно розслаблено, стоїть він — Дмитро. В одному тільки рушнику. Та й той тримається на ньому швидше за рахунок магії, ніж вузла.

Я зупиняюся так різко, що ледве не врізаюся в стіну.

— Ой! — виривається у мене, абсолютно спонтанно. Мій мозок вмикається із запізненням на секунд десять.

Дмитро повертається до мене — і все стає ще гірше. Рушник опускається трохи нижче. На два сантиметри, але цього… ну дуже достатньо, щоб я перестала дихати.

Його плечі — широкі. Живіт — ідеально підтягнутий. Краплі води стікають по грудях, і я буквально бачу, як одна з них повільно котиться до лінії рушника.

Я відводжу погляд, але дещо запізно. Мій мозок уже зробив п’ятдесят кадрів за секунду.

— Доброго ранку, — каже він так, ніби це абсолютно нормальна ситуація. Наче він щодня ходить переді мною напівголий.

Голос у нього ще сонний, низький і надто привабливий, щоб я почувалася нормально.

— Д… — ковтаю. — Доброго.

Я намагаюся зібрати всю гідність у кулак, але вона, здається, випарувалася ще вночі.

— Забув, що ти тут, — бурмоче він, рукою легенько поправляючи рушник (який, до речі, виглядає готовим здатися). — Звик, що живу один.

— Н-нічого, — бубоню я. — Це буває.

Ага, буває. Я кожного ранку зустрічаю майже голого незнайомого чоловіка в коридорі.

Дмитро хмикає, трохи знизуючи плечима. Це впливає на рушник. Я дивлюся в стелю. На шафу. На свої ноги. На будь-що, крім нього.

— Я хотіла в душ, — белькочу наче школярка.

Він відступає на крок, даючи мені дорогу.

— Займай. Я вже закінчив.

О, я бачу, що ти закінчив. І дуже добре бачу.

Я стискаю губи, щоб ці думки не вирвалися назовні.

Я проходжу повз нього і буквально чую запах його парфуму. Деревний. Трохи гіркуватий. Дуже чоловічий.

Коли я доходжу до дверей ванної, він кидає ще одну фразу:

— До речі, — говорить невимушено. — Ти хропиш.

Я обертаюсь у шоковому ступорі:

— Я не хроплю!

Він криво усміхається:

— Окей, ти миленько хрюкаєш носом. Так краще?

— О Боже, — я закриваю обличчя руками. — Забудьте це.

— Уже ні, — каже він і йде до кухні. — Тепер у мене травма на все життя. 

От придурок.

Я заходжу в ванну і нарешті замикаю двері. Спираюся спиною на них, заплющую очі й тихо шепочу:

— Ілоно, тримай себе в руках. 

Але, якщо чесно… Після такого ранку тримати себе в руках буде складніше. Бажання ще раз розбити щось об його голову — надто сильне. 

Я виходжу з ванної, висушую волосся рушником і намагаюся зробити вигляд, що в мене був абсолютно нормальний ранок без напівголих чоловіків у коридорі. Та тільки я наближаюсь до кухні — відчуваю запах кави, тостів і чогось теплого, домашнього.

І там, за столом, сидить Дмитро. На щастя, одягнений у футболку й джинси. Слава Богу.

Перед ним — тарілка з омлетом. У чашці — запашна кава.

А найцікавіше те, що він і для мене сніданок приготував, і навіть каву зробив. Я завмираю на мить, бо не очікувала такого. 

— Ти приготував? — питаю я.

— Ага, — кидає він просто. — Ти ж учора ледве стояла на ногах. Думав, що сніданок буде в тему.

Це звучить невимушено, але в його голосі є щось щире. Непоказне. Та й саме видовище — накритий стіл — вже ставить мені грудку в горлі.

Я сідаю. Куштую тости. Та варто мені потягнутися до чашки — погляд мимоволі ковзає до телефону, який лежить поруч. Екран чорний. Жодних повідомлень. Жодного дзвінка. Але найгірше — жодної спроби все пояснити.

Марк не написав. Не зателефонував. Не поцікавився, де я і що зі мною.

Я ковтаю каву, вона обпалює, але я майже не відчуваю смаку.

— Ти ніби побачила погані новини, — каже Дмитро, помічаючи мій погляд. — Щось сталося?

— Ні, — я хитаю головою. — Все добре. 

Я стискаю пальці в кулак під столом. Не хочу нічого пояснювати цьому хлопцеві, хоч і здогадуюсь, що він розуміє причини мого тут перебування. 

На пальці обручка, яку вчора я не зняла. Вона здається мені символом того, що не все ще втрачено, хоч і розумію, що все. Я не пробачу зраду, але Марк міг би хоча б спробувати виправдатись. Та не зробив цього.