Розділ 3.1

— То ви… — я ковтаю. — Ви хто йому? Стас ніколи не згадував, що хтось буде жити у нього.

Він прибирає лід на секунду й простягає мені руку.

— Діма, — каже просто. — Його старий друг. 

— Ілона, — повторюю я і подаю свою.

Він стискає мою руку трохи сильніше, ніж треба. Мені здається, що це його пасивна помста за вазу.

— Ну що ж, Ілоно, — каже він, знову прикладаючи лід, — сподіваюсь, це перша й остання наша битва за цю квартиру.

Я знімаю зі столу невидиму крихту, хоч це лише привід опустити погляд.

— Я не знаю, все може бути. Я за свою територію готова боротися. 

— Я за свою теж, — бурчить він. — І тепер я точно не буду ходити у цій квартирі без шолома.

Я хапаю повітря між сміхом і стогоном. Він зиркає на мене, бачачи мої червоні, заплакані очі.

— Гаразд, — Дмитро зітхає, трохи м’якше. — Давай ще раз. Без биття. То ти тільки сьогодні тут ночуєш?

Від цього запитання в мені щось стискається. Бо це питання зносить усі мої барикади. Я піднімаю погляд уперше прямо в його очі.

— Я не знаю, — кажу тихо, і це чиста правда. Бо уявлення не маю, що буде завтра. — Я пішла сьогодні з дому. І не впевнена, чи повернусь туди. 

Дмитро, який ще хвилину тому бурчав і лаявся, завмирає. Його погляд змінюється. Стає важчим. Серйознішим.

Я нічого до пуття йому не пояснила, але мені здається, що він зрозумів, яким паскудним сьогодні стало моє життя. 

Я все ще сиджу перед цим чоловіком із відчуттям, що винна йому не тільки лід, а й пів життя за той удар. Тому, коли бачу, як він морщиться від болю, автоматично кажу:

— Може, кави? Я зроблю. Це хоч якось компенсує, — я жестом показую на його голову.

— Я не п’ю каву вночі, — бурмоче він, — краще чай.

— Добре. Чай — так чай.

Я встаю і йду до кухні. Руки все ще тремтять, але принаймні увімкнути чайник у мене добре виходить. Роблю міцний чорний чай — той самий, що Стас купував на випадок візитів гостей. Ставлю перед Дмитром.

Він бере чашку, робить ковток і ніби трохи м’якшає. Я ж відчуваю, що червонію кожні тридцять секунд — від сорому, від втоми, від того, що у квартирі майже незнайомий чоловік, а я в одязі Стаса, розпатлана і розбита.

— Я піду в спальню, — тихо кажу. — Дам вам спокій.

— Угу, — кидає він не дуже уважно, ще раз потираючи голову.

Я роблю кілька кроків до коридору, але його голос зупиняє мене:

— До речі, — Дмитро ставить чашку на стіл і піднімає на мене погляд, прямий, і як на мене надто прискіпливий. — Ти ж з’їдеш завтра, так?

Я завмираю, як від ляпаса.

— З’їду? — повторюю, не вірячи вухам.

Він знизує плечима:

— Я тут щонайменше на два тижні. Поки в моїй квартирі роблять ремонт. Мені треба місце, де жити. Логічно, що має залишитися хтось один з нас. 

— Стас дав ключі і мені, — перебиваю я, голос тремтить, але не від страху — від образи. — Я тут як його подруга, а не непрохана гостя.

— Я цього не казав.

— Але натякнув, — випалюю я. — Ви справді хочете вигнати мене вночі? Після всього?

Він закочує очі.

— Я не збираюся нікого виганяти. Я просто спитав, чи ти завтра з’їдеш. Це нормальне запитання.

— Нормальне? — я відчуваю, як у грудях піднімається хвиля гніву, якого в мені майже ніхто ніколи не бачив. — Я, взагалі-то, перша сюди прийшла!

Здається, Дмитро розуміє, що сперечатися зі мною немає сенсу, або ж у нього просто не залишається на це сил. Він лягає на диван, і мені на одну долю секунди навіть шкода його стає, адже тут дуже незручно спати. 

Піддавшись пориву, я йду до спальні, щоб взяти подушку і плед. Несу назад до вітальні і кладу на край дивана. 

— Добраніч. 

Він лише киває, а я зачиняюся за дверима спальні і зітхаю. Цей вечір просто божевільний, і мені навіть уявити страшно, яким буде ранок.