Розділ 3

Я лежу в цій квартирі вже кілька годин, але сон не приходить. Ніби й тіло втомлене до межі, а думки спокою не дають. Я кручусь на дивані, кутаюсь у худі Стаса, п’ю воду, дивлюсь на стелю — марно.

Після півночі втома нарешті бере гору — я ледве тримаю очі розплющеними. Тому підводжусь і йду у спальню Стаса.

Тут пахне ним. Пахне теплом, тим самим дивним спокоєм, який дає лише людина, якій ти справді довіряєш. Я лягаю на його величезне, надзвичайно зручне ліжко, занурююсь у подушки і не помічаю, як провалююся у сон.

Не знаю, скільки сплю. Дві години? Чотири? Чи може взагалі одну хвилину?

Я різко підводжуся, сідаю, серце гупає так, ніби я бігла марафон. Перше, що бачу — незнайома стеля. Друге — темний силует шафи. І тільки за кілька секунд згадую: я у Стаса.

А тоді чую звук. На кухні хтось риється в шафках. Скло дзенькає, щось пересувається, шурхотить.

У мене мороз біжить шкірою.

Злодій? Хто ще міг зайти серед ночі? Стаса немає. Марк не знає, де я. Я навіть не встигла зачинити двері додатково на замок… чи зачинила? Чи ні? Я вже не пам’ятаю.

Я тихо спускаю ноги на підлогу, намагаючись не видати жодного звуку. Підіймаюся і визираю у коридор.

Увесь простір висвітлений теплим жовтим світлом з кухні. І там справді хтось ходить. Високий, широкоплечий, впевнений у собі чолов'яга, що почувається як вдома. Переглядає шафки, щось шукає на верхніх полицях.

Що це за злодій, який вмикає світло й риється у шафках так, ніби збирається вечерю собі готувати?

Ноги починають трястися, але я бачу на тумбі вазу. Білу, важку. Стас колись казав, що вона зроблена з якогось каменю. Саме те, що мені треба.

Я хапаю її. Серце б’ється десь у горлі.

— Тільки не підведи мене, вазо, — шепочу я їй і подумки сміюсь, бо так мені страшно, що я говорю з предметами.

І дуже-дуже тихо наближаюся.

Чоловік спиною до мене. Точніше — стіною. Він такий високий, що я бачу лише лопатки під футболкою, а я ж не маленька.

Руки в нього м’язисті, сильні. Не схожий на звичайного квартирного злодія.

Але я зараз не думаю логічно. І мені просто страшно.

Я підіймаю вазу. І з усієї сили б’ю по його голові.

— Ай, твою ж! — ричить він так, що я мало не випускаю вазу. Він хапається за голову, обертається різко — і я майже підскакую від переляку.

Переді мною стоїть незнайомець. Високий. Молодий. З гострими, злими очима і ямочкою на щоці, яка абсолютно не личить людині, яку я щойно огріла вазою.

— Ти що, божевільна?! — гаркає він. — ТИ ХТО ТАКА І ЩО ТУТ РОБИШ?!

Я кліпаю. Рука все ще тримає вазу. Мозок намагається об’єднати три факти:

1. Я щойно мало не вбила людину.

2. Він точно не злодій — надто самовпевнений.

3. А ще він дуже привабливий. І байдуже, що зараз абсолютно не час, щоб на це зважати. 

— А ви що тут робите? — питаю злякано. — Це квартира Стаса.

— Я знаю, що це квартира Стаса! Він сам дав мені ключі! — чоловік бурчить, масажуючи місце удару. — А от хто ти така?

Я ховаю вазу за спину. Він дивиться на мене, сердитий, з розпатланим волоссям і ненавистю в очах. Чекає пояснень, а до мене таки починає доходити, що це просто підстава від мого друга. 

Я опускаю вазу на стіл від гріха подалі і відступаю на крок назад, тому що тільки тепер до мене доходить реальність: я щойно шарахнула по голові людину, яку Стас, по суті, вважає своєю сім’єю. Все-таки він так просто впустив його сюди, отже, довіряє. 

— Боже… — шепочу. — Я… я зараз…

Біжу до холодильника, різко відчиняю морозилку, ледве не висипаю половину її вмісту, але знаходжу пакет з льодом. Хапаю його і повертаюся до незнайомця.

— Ось! — простягаю йому лід з такою швидкістю, наче кажу “вибач” не словами, а крижаним компресом.

Він бере пакет, стискає зуби й одразу прикладає до місця, де я поцілила. Гримаса на його обличчі така, ніби я вдарила не вазою, а цеглиною.

— Сі… сідайте, будь ласка, — бурмочу, бо мені хочеться провалитися під підлогу.

Ми обоє йдемо до столу. Він сідає першим. Я теж. Тиша між нами густа, як сироп.

Я перша ковтаю повітря й починаю говорити:

— Я… Мене звати Ілона. Я — подруга Стаса. Тобто, найкраща подруга. Я тут, бо… — ковтаю клубок. — Бо в мене сьогодні сталося дещо. І я не хотіла їхати додому. А у мене є ключі, бо я поливаю його вазони, коли його немає. І я думала… думала, що тут нікого не буде.

Його брови насуплюються ще сильніше.

— І ти вирішила мене вбити? — бурмоче він.

Я червонію до кінчиків вух.

— Я думала, ви злодій.

— Злодій, який вмикає світло й шукає ложку? — піднімає він брову.

— Ну ви так впевнено рилися по шафах! Я злякалась!