Розділ 2.1

Я розумію, що не можу повернутися в квартиру. Не сьогодні. Не після всього, що сталося.

Це місце більше не здається домом. Лише клітка, де я прожила два роки, намагаючись стати зручною, правильною, тихою. І тепер я знаю: якщо Марк повернеться й почне говорити, я просто зламаюсь. А я не хочу ламатися перед ним.

— Зупиніться, будь ласка, біля парку, — тихо кажу я водієві.

Він киває, нічого не питає. За кілька хвилин машина плавно зупиняється біля великого освітленого входу. Я дякую й виходжу, відчуваючи, як нічне повітря обпікає легені.

У парку ще багато людей: хтось прогулюється з кавою, хтось із дітьми, хтось сміється, фотографується біля фонтану. А я просто йду алеєю й нарешті дозволяю собі сісти на лавку.

І тільки тоді розумію, як сильно тремтять мої руки.

Я беру телефон. Довго дивлюся на екран. Є тільки один номер, який я хочу зараз набрати. Один голос почути. Одна людина, якій я можу довірити цю рану.

Стас.

Я натискаю виклик і слухаю гудки. Пальці стискають телефон так сильно, ніби він може розсипатися.

— Ілоно? — його голос з’являється з теплотою, яка ламає мене сильніше, ніж будь-який крик. — Ти хіба не на святі сьогодні? Все нормально?

Я роблю вдих, але повітря не дістає до легень.

— Стасе, — шепочу. — Я не вдома. 

— Звісно, не вдома, — він сміється легко, думаючи, що я просто гуляю. — Ти зараз де? У свекрів на святі? 

— Стасе…

Мені важко. Слів немає. Голос ламається.

На тому кінці різко стихає сміх.

— Ілоно? Що з тобою? Ти чого плачеш?

Мені здається, що все всередині стискається в один вузол.

— Він… — я ковтаю ридання. — Я застала його з іншою. На святі. В кабінеті.

Тиша. Глуха, важка. Здається, Стас шокований. 

— Ілоно, — голос Стаса падає на октаву нижче, стає твердим, глибоким. – Ти зараз де?

— У парку. Недалеко від їхнього маєтку. Я не можу їхати додому. Не можу з ним розмовляти. Мені страшно.

Чую, як він шурхотить речами. 

— Я з тобою, чуєш? — каже він м’яко, але впевнено. — У мене літак за пів години, і я зникну на дві доби, поки буду летіти. Але, якщо ти не хочеш повертатися до нього, можеш у мене залишитися. Квартира в твоєму розпорядженні. 

Точно. Я тільки зараз згадую, що в сумці лежать ключі від квартири друга. Я можу поїхати до нього, хоча б на цю ніч. А далі буде видно. 

— Дякую. Я дуже тебе люблю, — шепочу, трохи заспокоївшись. 

— А я – тебе, кошеня. Все буде добре, чуєш? 

— Угум, — киваю, хоч він мене і не бачить. 

Стасу доводиться закінчувати виклик, але він обіцяє, що набере мене, щойно приземлиться. Я ж дивлюсь на темний екран телефону і не розумію, чому Марк досі мене не набрав. Невже йому анітрохи мене не шкода?

Я їду до квартири Стаса. Туди, де завжди можна було сховатися. Де мене ніхто не чіпає. Де тихо.

Пальці тремтять, коли вставляю ключ у замок. Цей звук — маленький клац — здається теплішим за весь сьогоднішній вечір.

Всередині темно і тихо. Повітря пахне чистотою, кавою і трохи цитрусами — Стас завжди любив свої дивні свічки.

Я вмикаю світло одразу всюди: передпокій, кухня, вітальня. Мені потрібне світло. Потрібно бачити хоч щось, що не дає впасти в депресію. 

Знімаю туфлі, сережки — усе ніби важить удвічі більше. Відчиняю шафу, де він завжди залишав кілька своїх речей для форс-мажорів. Колись ми сміялися з цього. Сьогодні — я просто вдячна.

Одягаю його худі. Воно величезне, з рукава стирчить тільки половина моєї долоні. Штани теж завеликі й сповзають із талії, але мені байдуже.

Уперше за вечір я почуваюся захищеною.

Я роблю собі каву. Вона пахне нав’язливо сильно. Але мені потрібен саме такий запах — щоб забив усе зайве.

Сідаю в крісло. Підгинаю ноги. Обіймаю чашку двома руками, щоб хоч щось у них тепліло. І дивлюся на екран свого телефону.

Немає дзвінків. Немає повідомлень. Немає навіть жалюгідного “де ти?” від Марка. Навіть спроби зробити вигляд, що йому не байдуже.

Телефон мовчить так гучно, що цей звук розриває мене сильніше, ніж будь-яке його виправдання.

— Він навіть не шукає, — шепочу сама собі й ковтаю клубок сліз.

Я чекаю хоч чогось. Хоч крихти турботи. Хоч натяку, що він помітив мою відсутність. Але годинник на кухні відстукує хвилину за хвилиною, і тиша між нами росте, як стіна.

Я сиджу й гіпнотизую екран, ніби силою погляду можу змусити його засвітитися. А всередині — порожнеча така глибока, що здається, я падаю в неї без кінця.

Два роки. Два роки життя. І секунди байдужості — як вирок.