Розділ 2

Я виходжу з кабінету, навіть не пам’ятаючи, як мої ноги рухаються. Повітря в коридорі здається неприродно густим, ніби ним можна задихнутися. Йду швидко, майже біжу, торкаючись стін, щоб не впасти. Чую у вухах глухий шум. Не плачу — ще зарано. Сльози ніби застрягли десь у горлі, колючі та пекучі.

Я пробираюся через цю розкішну залу, де гості все ще сміються, п’ють шампанське й навіть не здогадуються, що в одному з кабінетів сталося щось набагато гучніше за будь-яку музику. Набагато огидніше за все, що тільки можна собі уявити. 

Я не озираюся. Не шукаю його. Не хочу бачити ні його очей, ні сорому, якого в нього, здається, і немає.

Двері різко відчиняються під моєю рукою. Я виходжу надвір, і холод б'є в груди. Вдихаю глибоко, намагаюся хоч трохи заспокоїтися.

Я роблю крок до доріжки, потім ще один, хочу просто піти. Хоч кудись. Просто зникнути з цього жахливого місця.

Але ледь я минаю сходи — позаду чується голос.

— Ілоно! — це не Марк. Це його батько. Останній чоловік у цьому клятому світі, який має мене наздоганяти. 

Я зупиняюся, але не обертаюся. Мені страшно, що якщо я гляну на когось — розклеюся повністю.

Він підходить ближче, стає поруч.

— Ілоно, будь ласка, поглянь на мене.

Я витираю щоку — перша зрадницька сльоза вже скотилася вниз. Обертаюся повільно.

Він дивиться на мене так, як, мабуть, мав би дивитися Марк, але ніколи не дивився: із жалем, із турботою, з розумінням, яке розбиває мене ще більше.

— Ви знали, — шепочу я. Голос боляче дряпає горло. — Ви знали, що він робить це?

Його обличчя спазмовано стискається. Він опускає очі, ніби теж винен.

— Я здогадувався, — тихо каже. — Не хотів вірити. Але бачив, як холодно він з тобою поводився, а сьогодні помітив, як вони з Тіною розмовляли, а потім пішли разом. 

Я стискаю пальці так сильно, що кісточки біліють.

— Чому ви нічого не зробили?

— Бо це мій син, — відповідає він з болем. — І я боявся втратити його довіру. Я помилився. І мені шкода. Дуже.

Я відводжу погляд убік, у темряву алеї. Холод пронизує шкіру, але всередині ще холодніше.

— Якщо ви думали, що я миритимусь із цим, то ви недооцінили мене, — кажу я тремтячим, але твердішим голосом.

Він одразу піднімає руку, ніби хоче зупинити мене.

— Ілоно, я не хочу, щоб ти йшла. Не хочу, щоб ви розлучалися.

Я дивлюся на нього з шоком, який ріже мені груди.

— Ви серйозно? Після того, що я побачила?

Він робить крок ближче, говорить тихо, щиро:

— Послухай. Я знаю, що Марк поводиться як ідіот. Як людина, яка не цінує того, що має. Але він тебе любить, Ілоно. По-своєму, неправильно, але я бачу це. Він просто не розуміє, що може тебе втратити.

Моє серце стискається, і не від надії.

Від болю та шоку.

— А ви хочете, щоб він зрозумів? — питаю гірко. — Щоб він нарешті злякався? Щоб, може, перестав поводитися як сволота?

Він киває. Повільно, втомлено.

— Так. Я хочу, щоб сьогоднішнє стало для нього холодним душем. Щоб він зрозумів, що ти — не меблі в його житті. Не частина декору. Ти — важлива. І якщо він не візьметься за голову, тоді так, ти маєш піти. Але не сьогодні. Не в такому стані. 

Я вдихаю різко. Він говорить правильно. Розумно. По-людськи.

Але я не можу просто так повернутися в той будинок. До музики. До людей. До Марка.

— Я не можу зараз туди зайти, — кажу тихо. — Не можу навіть стояти поруч із ним.

— І не треба, — відповідає він. — Я попрошу водія відвезти тебе додому. Марк нічого не зрозуміє, поки ти не зникнеш на хвилину. Може, цього разу він нарешті схаменеться.

Я дивлюся на нього довше, ніж хотіла. Цей чоловік — єдина людина в тому домі, яка справді стоїть на моєму боці. І це боляче. 

Я киваю.

— Гаразд, але я не обіцяю, що повернуся до нього.

Він зітхає.

— Я і не прошу. Я прошу лише не приймати рішення в стані, коли серце рветься.

Я вдихаю глибше. Вперше за вечір мені хочеться плакати не від болю, а від того, що хтось бодай трохи мене розуміє.

Він махає рукою, і через хвилину під’їжджає авто. Я обіймаю себе руками й тихо кажу:

— Дякую вам. 

— Мені справді шкода, — він торкається мого плеча і гірко усміхається. — Повір, я не хочу, щоб мій син був таким. 

Я сідаю в машину й відчуваю, як із моїх очей нарешті падають перші справжні сльози.

Гарячі. Болючі. Але очищаючі.

Сьогодні закінчується не тільки вечір. Сьогодні закінчується якась версія мене.

І починається інша.