Розділ 1.1

Я виходжу з салону вже майже під вечір — з укладкою, легким сяючим макіяжем і новою сукнею в пакеті. Почуваюся красивою. Навіть упевненою. Можливо, сьогодні Марк… ну, хоч щось скаже? Хоч погляне на мене з захопленням?

Коли я повертаюся додому, сподівання тане швидше, ніж сніг під дощем.

Марк стоїть біля шафи, уже вдягає світлу сорочку. Він поправляє манжети й навіть не повертається до мене повністю, лише ковзає поглядом через плече.

— Ти готова? — сухо питає він.

— Так, — відповідаю, хоча насправді хотіла почути щось інше.

Він продовжує одягатися, зосереджений лише на собі. Я стою поруч, у руках тримаю пакет із сукнею, ніби доказ того, що я теж намагалася. Що я теж сьогодні вклала зусилля, але йому байдуже.

Я швидко одягаюся й тихо приєднуюсь до нього біля дверей. Марк бере ключі, ніби я — не дружина, що йде поруч, а додаток, який просто мусить слідувати за ним.

У машині він одразу починає говорити про роботу:

— Сьогодні презентували новий проєкт. Інвестори погодилися на попередню угоду. Якщо все піде добре, це підніме компанію на новий рівень.

Я слухаю мовчки. Він жодного разу не питає, де я була, як минув мій день, чи зі мною все добре. Ніби я — не людина, а зручна тиша, в якій він може розповідати про себе.

Я стискаю пальці на колінах. Мені хочеться хоч на секунду, щоб він подивився в мій бік. Поглядом, дотиком. Та хоч чимось. Але Марк зосереджений на дорозі й на власних словах.

Коли ми приїжджаємо до маєтку його батьків, світло сліпить очі. Тут повно людей — сміх, музика, келихи шампанського в руках гостей. Свято шалених масштабів.

Я завжди трохи хвилююся перед такими подіями. Але щойно ми переступаємо поріг — хвилювання розчиняється.

— Ілоно! — батько Марка одразу йде до мене й обіймає. — Яка ж ти красуня! Просто сяєш сьогодні!

Я сміюся, відчуваючи, як у грудях щось тепліє.

Марк стоїть поруч, але не реагує. Просто обмінюється рукостисканнями з кимось і відходить убік, розповідаючи про свій проєкт. Навіть не озирається.

Мама Марка підходить до мене з келихом шампанського.

— Ой, люба, яка ж у тебе гарна сукня! Іди, я хочу тебе познайомити з моєю подругою. Вона дизайнерка, ти будеш у захваті від її історій.

Я киваю й іду поруч із нею. Усміхаюся. Розмовляю. Навіть сміюся.

І в якийсь момент розумію: мене тут бачать. Мене тут цінують. Мене тут люблять.

На відміну від Марка, який стоїть у другому кінці зали й навіть не помічає, що мене поруч давно вже немає.

Я ловлю погляд свекра. Він дивиться спершу на мене, потім — на свого сина, і щось у його очах стає надто промовистим.

Через хвилину він опиняється поруч.

— Не бери близько до серця, — тихо каже він, так, щоб ніхто не почув. — Мій син іноді занадто зациклений на роботі й на собі. Але сьогодні ти неперевершена. Просто насолоджуйся.

Я усміхаюся. Не тому, що мушу. А тому, що це вперше за довгий час звучить щиро.

Я підіймаю голову. Випростую плечі. Сьогодні я буду сяяти. Навіть якщо Марк цього не бачить.

Я щиро насолоджуюся вечором — уперше за довгий час. Я сміюся з історій мами Марка, знайомлюся з новими людьми, навіть дозволяю собі другий келих шампанського. Мені добре. Легко. Тепло.

Але потім я розумію, що його поруч немає.

Моя усмішка повільно гасне. Я оглядаю залу — великий простір, повно гостей, музика, рух. Але Марка ніде не видно. Зникає відчуття легкості, під грудьми виникає твердий, холодний клубок.

Куди він подівся?

Я прошу вибачення в співрозмовниці, виходжу в коридор. Тиша там різка, наче хтось вимкнув звук світу. Я йду повільно, прислухаючись до віддалених голосів.

Раптом із-за рогу з’являється батько Марка.

— О, Ілоно, — він зупиняється, і його погляд одразу стає уважнішим. — Ти добре почуваєшся?

— Так, просто… — я ковтаю повітря. — Ви не бачили Марка?

На мить — всього одну мить — його обличчя напружується. Настільки, що я ледве не роблю крок назад.

— Здається, він пішов до кабінету, — каже повільно, наче підбирає слова. — Можливо, хтось із гостей хотів із ним поговорити.

Щось у його голосі холодить мені шкіру. Щось не так. 

— Можемо піти разом, — додає він.

Ми йдемо коридором у тиші. Я стискаю пальці так сильно, що нігті впиваються в долоню. Мені хочеться думати, що Марк просто з кимось говорить про роботу. Він же… він же такий. Зациклений. Нудний у своїй амбіційності. 

Ми звертаємо до кабінету. Двері трохи прочинені. Я роблю крок уперед, а свекор піднімає руку, ніби хоче зупинити мене.

— Ілоно, може, краще я.

— Ні. Все гаразд.

Я відчиняю двері.

І в ту ж секунду мій світ просто зсувається з осі.