Розділ 1

Я стою біля плити, змішую легкий вершковий соус і ловлю себе на думці, що вмію готувати тільки тому, що Марк цього вимагав. Раніше я мріяла працювати дизайнеркою інтер’єрів, а тепер знаю різницю між сотнею видів пасти і можу визначити ступінь прожарювання стейка лише поглядом. Прогрес. Хіба ні?

Двері різко клацають, і я навіть не встигаю скласти губи в усмішку. Марк проходить повз кухню, ледве глянувши в мій бік. Піджак він кидає на спинку крісла, ніби це не дизайнерська річ, а стара ганчірка.

— Привіт, — обережно кажу, вимикаючи плиту. — Ти рано сьогодні.

— Угу… — Марк навіть не спиняється, проходить у вітальню, дістає телефон і щось механічно перегортає в стрічці.

Так. Він знову холодний. І знову без пояснень.

Я вдихаю глибше й ставлю тарілку перед ним. Знаю — якщо заговорю першою, він хоч трохи оживе. Принаймні так було раніше.

— Завтра… пам’ятаєш, у твого тата день народження? — кажу лагідно. — Я підготувала подарунок, замовила костюм для тебе, і…

— Добре, — перебиває. — Я знаю.

Холод. Суцільний холод, наче я розмовляю не з чоловіком, а з мармуровою статуєю.

— Усе гаразд? — питаю тихо, хоча чудово знаю відповідь. Якщо щось і було не гаразд, мені він навряд чи про це скаже.

Марк нарешті підіймає очі. Гарні, карі, завжди такі глибокі… сьогодні вони порожні.

— Просто втомився, Ілоно.

Це я вже чула. Десятки разів. Звучить майже як стандартна автоматична відповідь.

Я сідаю навпроти, підкладаю йому серветку, хоча знаю, що він навіть не помітить. Усередині починає свербіти тривога — щось не так. Це не просто втома. Це щось інше. Але я роблю те, що роблю завжди: ковтаю думки, роблю вигляд, що все нормально, і намагаюся бути правильною дружиною.

Бо іншою бути не вмію. Не навчилася.

Поки ми мовчки вечеряємо, я думаю про завтрашній вечір — величезне святкування у батьків Марка. Усі впливові, усі стильні, усі зі змістом. А я — просто Ілона, яка намагається не спіткнутись на підборах і не пролити на себе шампанське.

— Ти завтра хочеш, щоб я була поруч увесь час? — запитую тихо, коли він відкладає виделку.

Марк підводить погляд, і в ньому з’являється щось гостре.

— Просто не роби дурниць. І не веди розмови з людьми, яких не знаєш.

Це прозвучало як попередження? Як ревнощі? Як недовіра?

Мені мимоволі стискає груди.

Я усміхаюсь натягнуто:

— Я просто хотіла допомогти… бути коректною.

— Ось і будь, — кидає Марк, встає, бере свій телефон і йде до спальні, навіть не поцілувавши мене перед сном.

Я лишаюся сама за столом, дивлюсь на його недоторкану серветку, на майже повну тарілку.

І вперше за довгий час думаю: а коли востаннє він справді дивився на мене як на дружину, а не як на частину інтер’єру?

Щось у мені ворушиться — маленьке, тихе, але вперте.

Можливо, завтра щось зміниться?

Хоч би що це було — я відчуваю: зміни вже дихають мені в спину.

Ранок починається звично: Марк мовчки допиває каву, переглядаючи новини в телефоні, навіть не піднімаючи на мене очей. За кілька хвилин він бере свій портфель і коротко каже:

— Я повернусь пізно. Підготуй усе на вечір.

І йде, навіть не зачинивши двері до кінця. В квартирі стає порожньо й тихо так швидко, що аж у вухах закладає.

Я проводжаю його поглядом, видихаю й повертаюсь до дзеркала в коридорі. Мені справді треба до салону. І манікюр, і зачіска, і, можливо, нову сукню… хтозна, що сьогодні вигадала мама Марка.

Я беру ключі, спускаюся до авто, і щойно рушаю — телефон дзвонить. На дисплеї ім'я мого друга. І в мене мимоволі з’являється усмішка.

— Привіт, зірко, — його голос, як завжди, світлий і теплий. — Я тебе не розбудив?

— Ні, я вже в дорозі. А ти де? Чую, ти не вдома.

— Уже в аеропорту, — сміється. — Лечу в Штати на кілька тижнів.

Я кліпаю.

— Ого, чого раптово?

— Сам шокований. Але можу я тебе  дещо попросити? Приглянь за моїми хлопцями.

— За ким? – не розумію.

— За вазонами, Ілоно. Ти ж знаєш, я їм як батько. Якщо вони вмруть, я тобі цього не пробачу.

Я сміюся, тому що лише Стас може називати свої фікуси хлопцями.

— Гаразд, — кажу. — Я зайду завтра зранку, все перевірю.

— Ага, і третій справа біля вікна не переставляй, він образиться.

— І як я маю його впізнати?

— Він найкрасивіший.

— Всі твої вазони однакові.

— А от і ні. Але ти ж у мене розумниця — знайдеш.

Його легкість гріє так сильно, що я на мить забуваю, як виглядало обличчя Марка сьогодні вранці — кам’яне, порожнє, далеке.