Випадкові художники

Глава 5

Я мовчки піднялась до кімнати.

Елізабет вже читала щось у планшеті, але не стала мене розпитувати. Вона знала, що коли я мовчу — краще дати мені простір.

Я поклала свої речі, зняла годинник, вимила руки, але не могла зняти з себе відчуття, ніби… хтось торкнувся не шкіри, а середини.

Інеса Теофілівна не питала зайвого. Не тиснула. Але її слова — лишились у мені, як голка під ребром:

«Чи дозволиш ти комусь побачити тебе?»

Я ніколи не дозволяла.
Навіть коли кричала — кричала мовчки.

Але…

Цього разу щось зламалось. Можливо, не остаточно. Але достатньо, щоб усвідомити: я не хочу більше бути лише тінню.

Я лягла рано. Зробила вигляд, що сплю.
Елізабет вимкнула світло, і в кімнаті стало тихо.

Але всередині мене все ще працювала ідея.

Я згадала, що колись Інеса Теофілівна залишила на дошці свою електронну пошту — для тих, хто хоче здати роботу пізніше або «поспілкуватись з приводу внутрішнього стану образу».

Поспілкуватись з приводу внутрішнього стану образу…

Гарна формула, щоб сказати «я не в нормі», і ніхто не зрозумів, крім того, хто повинен.

Я взяла телефон і, не вмикаючи основного світла, відправила лист:

 

~Тема: щодо останньої роботи

Добрий вечір.

Це Джулія (ФГ-17).

Ви сказали, що іноді дозволити комусь побачити тебе — не слабкість.

Я не знаю, як це робити. Але якщо у вас буде час — я б хотіла поспілкуватись. Так, щоб ніхто не знав. Мені некомфортно, коли про це говорять інші.

Можливо, це глупо. Просто скажіть, коли.

Дж.

 

Я натиснула «Надіслати». І в ту ж мить захотіла повернути лист назад. Але було пізно.

Вперше за довгий час я зробила рух назустріч.

І що б не було далі — я вже не та, що була тиждень тому.

Я лежала в темряві. І у повній тиші — мені здалось, ніби десь усередині знову дихає щось живе.

 

~Інеса~

Я перечитала лист тричі.

Не через зміст. Він був простий. Але в кожному слові — була вага.

Джулія.

Дівчинка з очима, які ніколи не блимають, коли на них дивишся.

Я помітила її ще на першій парі. Не через талант. Хоч він у неї, безумовно, є.

А через тишу.

Вона не була тією тишею, що лягає між словами. Це була та тиша, яка народжується після зради.

Я знаю таку тишу.

У 17 я втекла з дому. Мій батько був психіатр, що вважав сльози маніпуляцією. Мати — тінню поруч із ним.

Я пам’ятаю той погляд у дзеркалі, коли зрозуміла: я можу бути або собою, або зручна. Але не обидва варіанти.

І в очах Джулії — я бачу те саме.

Вона мовчить не від сором’язливості. А тому що мовчання — безпечніше, ніж пояснення.

І цей малюнок…

Коли я його побачила, щось у мені защеміло.

Це не була звичайна студентська емоція — це був образ людини, що давно втратила віру, але ще дихає.

І цей лист…

Він не просить про допомогу.

Він — сигнал. Нарешті.

Я клацнула по клавішах повільно. Я знаю, як лякає відповідь тим, хто щойно відкрив щілину в стіні.

 

Відповідь:

Тема: щодо останньої роботи

Джуліє,

Дякую за довіру.

Можемо поговорити завтра після занять, о 17:40. Я зачекаю в аудиторії 203, якщо тобі зручно.

Якщо ні — запропонуй свій час.

І не хвилюйся: ніхто не дізнається.

P.S. Я знаю, що малюнки іноді говорять гучніше за голос. Але я вмію слухати і те, й інше.

— І.Т.

 

Я натиснула «Надіслати».

І подумала:

«Якби мені в сімнадцять написали щось подібне — можливо, мені не довелось би мовчати ще п’ять років.»

Але Джулія — не я.

І в неї ще є час вийти з темряви не тільки з мистецтвом, а й з собою.

 

~Джулія~

17:39.

Я стояла перед дверима аудиторії 203. Серце билося, як на контрольній з математики, хоча я не мала здавати нічого, крім себе.

Взяла ручку. Вдихнула. Відчинила.

Інеса Теофілівна сиділа біля вікна. Чашка чаю. Жодного ноутбука. Жодного записника.

Лише вона — і вільне крісло навпроти.

— Привіт, Джуліє, — спокійно. Без здивування. Наче чекала саме мене.

Я кивнула, сідаючи.

Кілька секунд ми просто мовчали. І… це було не страшне мовчання. А те, в якому дозволено дихати.

— Дякую, що прийшла, — сказала вона. — Це не обов’язково. Але я рада.

Я стисло кивнула. Слова застрягли десь між горлом і думками.

Вона не тиснула. Лише взяла ковток чаю.

— Хочеш сказати щось — кажи. Не хочеш — можеш просто тут посидіти. Я не терапевт. Я — слухач.

Це здивувало мене. Вперше доросла людина не питала: "Що сталося?"

Я глянула у вікно. Потім — на її руки. Вони були спокійні. Без жестів, без записів.

І тоді я прошепотіла:

— Ви… давно бачили?

— Твій малюнок?

Я кивнула.

— Я побачила в ньому людину, яка знає, що таке темрява. І водночас — яка ще не зникла в ній.

Я відвела погляд.

— Всі завжди казали, що я… перебільшую. Що в мене все добре. Що я вигадую собі біль.

— Бо вони не бачили твого способу боліти.

Мовчання. Але щось у мені стихає.

— Я не хочу виглядати слабкою.

— Ти і не виглядаєш.

Я глянула на неї.

— Ви не знаєте мене.

— Можливо. Але я бачу, що ти є. І це вже немало.

Ми знову мовчали. Але тепер… мовчання гріло.

Інеса Теофілівна тихо додала:

— Якщо колись захочеш розповісти більше — я тут. Не як педагог. Як просто людина.

Я вперше усміхнулась. Слабо.

І сказала:

— Добре. Але… не сьогодні.

— Добре.

І в її голосі не було навіть грама розчарування. Лише повага.

І це було нове. Несподіване. І страшенно потрібне.
 

***

Друзі, як вам ця книга ?

Як думаєте що буде далі 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше