Глава 3

Я мовчала майже весь вечір.

Елізабет помітила — одразу.
Вона не питала прямо, просто відклала чашку й сіла поруч на підлогу.

— Що сталось? — тихо.

Я довго не відповідала. Просто малювала — агресивними штрихами, майже рвала папір.

— Вони говорили про мене. Лея.

— Що саме?

Я ковтнула повітря. Очі пекли, як від фарби.

— Що я тінь. Що я люблю бути жертвою. Що я смішна у своєму мовчанні.

Елізабет хотіла щось сказати, але я не дала їй часу.

— І він… Джон…

Голос затремтів.

— Він був там. Він не зупинив її. Просто стояв і… і говорив, що я складна.

Цього було досить.

Я не плакала вголос. Сльози не текли. Але щось у мені тріщало. І Елізабет це бачила. Вона мовчала, лише поклала руку на мою спину — тепло, але не нав’язливо.

У кімнаті було тихо, як у музеї перед бурею.

І тоді — стукіт у двері.

Вони відкрились без запрошення.

— Джулія…

Я підняла очі.
Джон.
Стоїть на порозі, трохи збентежений, але намагається триматись.

— Я почув… Я не хотів, щоб це звучало так. Я насправді…

— Не треба, — перебила я. Голос був тихий, але чіткий.

— Джулія, я просто…

— Не зараз.

Я встала й закрила блокнот.

— Якщо ти щось хотів сказати — треба було сказати тоді. Не коли вже боляче.

Він замовк.
Стояв секунду-другу.
Потім кивнув — ледь помітно. І вийшов.

Я сіла на ліжко.

Елізабет не питала нічого більше. Просто залишалась поруч.

І мені здавалося, що цей вечір — ще один малюнок у мені. Тільки без фарби.

Лише контур — грубий і дуже гострий.

~Джон~

Я почув її голос випадково.

Проходив повз двері, збирався просто сказати «добраніч», як це буває з тими, кого майже знаєш.

Але зупинився.

Вона говорила з Елізабет. Її голос був не такий, як завжди — не стриманий, не рівний.

Вперше я почув у ньому тріщину.

І там, у цій тріщині — моє ім’я.

Я зайшов, не подумавши. Не обережно. Не красиво. Просто як людина, яка вже зробила дурницю, і не хоче, щоб її стало ще більше.

— Джулія…

Вона сиділа скручена, мовби захищалась від усього. Але очі — прямі, тверді.

Я почав пояснювати.

— Я не хотів, щоб це звучало так. Я…

— Не треба, — сказала вона.

Не злісно.
Просто — як хтось, хто вже не хоче чути.

І я відчув, що запізнився.

Знову.

Бо я справді нічого не сказав тоді, коли потрібно було. Просто стояв. І слухав Лею, хоча всередині щось скрутились від її тону.

Але я не встав між. Не став на чийсь бік.

А тепер — хотів.

— Якщо ти щось хотів сказати — треба було сказати тоді. Не коли вже боляче.

Ці слова різали. Не злістю. Правдою.

Я кивнув. І пішов.

Вперше за довгий час — без жартів, без усмішки.

Вперше за довгий час — мені хотілося повернути щось, що я не встиг втримати.

Вона була не така, як всі.
Не загадкова. Не дивна.

Просто — жива. І я, дурень, дозволив іншим зробити з неї образ, поки вона мовчки стояла серед голосів.
 

~Джулія~

Наступного дня я прийшла на пару раніше. Вперше за тиждень — без бажання заховатися.

Елізабет посміхнулась мені. І в тій посмішці не було жалю — лише спокій.

Я сіла за звичне місце. Почала готувати олівці.

І тут — побачила це.

Маленька коробка. Акуратна, чорно-біла. Лежала на краю мого столу.

Я озирнулась. Ніхто не дивився.

Відкрила.

Усередині — набір грифелів, дуже якісних. І записка:

«Іноді найкращі слова — це ті, які залишаються на папері. Пробач. Джон.»

Моє серце стиснулося.

Це був не великий жест. Але він — побачив мене. Не показово. Не голосно.

Щиро.

Я не знала, що відповісти. Але чомусь пальці самі потягнулися до нового грифеля.

…

Пара почалась. Джон прийшов із запізненням. Сів далеко. Не подивився на мене. І в тому було щось правильне.

А от Лея подивилась.

Її очі ковзнули по коробочці. Потім — по мені.

Посмішка. Рівна, трохи холодна. Як завжди. Але тепер — з ноткою неспокою.

Вона нахилилась до Джона під час перерви. Я бачила, як вона сміється з чогось, торкає його плеча.

І вперше — вона виглядала зацікавленою. По-справжньому.

Вона зрозуміла, що увага Джона — не її.
І Лея не з тих, хто мириться з програшем.
 

~Між Леєю і Джоном~

Лея підсідає до нього на перерві.

Сміється. Легко. Її голос, як цукрова вата — м’який і прилипливий.

Джон кидає на неї побіжний погляд, але не тікає. Вона вже кілька днів шукає момент, і сьогодні — вона відчула слабке місце.

— Це ти їй поклав грифелі?

Він мовчить.

— Милий жест. Хоча… можливо, трохи зайвий.

— Чому? — тихо.

Лея грає пальцями з кулоном на шиї. Виглядає невимушено.

— Просто, Джоне. Дівчата, як вона… вони вміють викликати співчуття.

Він нахмурився, ледь помітно.

— Іноді це навіть стає їхньою звичкою.

— Я не думаю, що вона просила…

— Вона ніколи не просить. Це її стиль. Мовчання — найкраща приманка.

Лея стишує голос:

— Я не хочу тебе налаштовувати проти неї. Просто… будь обережний. У нас з дівчатами є чуття.

Вона кладе руку йому на зап’ястя.

— Я бачила таких, як вона. Уміють грати на болі. Це дуже приваблює. Особливо таких, як ти.

Він дивиться на її пальці. Вони бездоганно нафарбовані. Холодні.

— Ці "таких як вона"... мають імена.

Лея усміхається:

— Ну от. Ти вже захищаєш.

Вона нахиляється ближче, шепоче:

— Просто… подумай. Вона дивна, замикається, не говорить. Але раптом — драматичний вибух, сльози, нічні малюнки, подарунки.

Пауза.

— Вона може грати краще, ніж ми думаємо.

Джон не відповідає.
Його погляд далекий.

Лея сприймає це за успіх.

— Якщо хочеш — можу розповісти тобі дещо про її минуле. Кажуть, у школі вона…

— Не треба.