Глава 2

Тоді, після морозива, я пішла у свою кімнату.

Мама сказала: «Тільки не виливай душу на цих папірцях».

Вона мала на увазі мої малюнки. Але я й не збиралась виливати душу. Я хотіла її заховати.

Пам’ятаю — сіро-синій вечір, штори напіввідкриті, трохи дощу за вікном. Я взяла олівець і намалювала… себе. Але не так, як у підручнику з анатомії.

Я намалювала дівчинку, яка стоїть в середині прозорої кулі.
Вона тягне руки вгору, а зверху — до неї падають слова. Сотні слів, як дощ:

«Не перебільшуй.»
«Ти що, з глузду з’їхала?»
«Припини.»
«Мовчи.»
«Не позор мене.»

Слова пробивали скло, але дівчинка не тікала. Вона стояла. І її руки — не опускались.

Тоді я не розуміла, що це був мій перший крик. Тихий, графітовий, у лініях.

Я сховала той малюнок у коробку під ліжком. Мені здавалося, що якщо його хтось побачить — я стану голою.

Минуло багато років. Але іноді, коли я малюю, знову з’являється та дівчинка — із кулею навколо.

І я думаю: вона ще стоїть там? Чи вже навчилась ламати скло?

Після тієї розмови з Леєю — нічого не змінилось. І водночас щось таки змінилось.

Я приходила на пари завчасно, сідала біля вікна або ближче до дальньої стіни. Креслила штрихи, розмивала акварель, малювала руками, які працювали автоматично.

Інші — групувались.

Вже через кілька днів у кожного були «свої». Хтось сміявся, хтось перемальовував чужі кросівки, хтось обговорював серіали.

А я сиділа сама.

І найгірше — не самотність. Я звикла до неї.

Найгірше — погляди.

Ті, які не прямі, а краєчком. Ті, що ковзають по плечу, ніби щось про тебе вже знають.

Лея двічі махала мені рукою при вході — я кивала, але не сідала поруч.

Один хлопець із групи сказав уголос:
— Та вона, напевно, вважає нас нижчим мистецьким класом.

Було смішно. І трохи боляче.

У перервах я й далі йшла у двір або в кутову кімнату в бібліотеці, де майже ніхто не з’являвся.

Джона я не бачила.

Хіба що кілька разів у коридорі — він йшов з кимось, жартував, але коли погляд зустрічався з моїм — зупинявся.

Він не підходив. І я не знала, чи хотіла б, щоб підходив.

Можливо, ні.
Можливо… так.

Минув тиждень.

Я знала, хто з ким спілкується, хто кого уникає, хто за ким спостерігає — просто мовчки, не вдаючись до деталей. Я сама, але не самотня.

І все ж...

Увечері, коли двері в кімнату гуртожитку зачинились, і лягав спокій на стіни, я відчувала, як тиша іноді буває надто щільною.

— Гей.

Я підняла очі.

Елізабет. Моя сусідка. Тонка, світловолоса, з круглими окулярами і звичкою пити чай з молоком, навіть у спеку.

— Ти завжди малюєш уночі?

— Часто, — відповіла я.

Вона присіла на край ліжка.

— Я думала, ти мене не любиш.

— Чому?

— Бо ти завжди мовчиш.

Я усміхнулась.

— Мовчання не означає неприязнь.

Вона усміхнулась у відповідь. І не пішла. Просто сиділа.

Через кілька хвилин ми вже говорили — повільно, спокійно. Про дрібниці: викладачів, їжу в їдальні, запах фарби, який забивається в пори шкіри.

Потім — глибше. Про дитинство. Про те, як Елізабет переїхала з маленького містечка. Про її бабусю, яка вчила її малювати птахів.

Я слухала. І розповідала. Вперше — не напружуючи плечі.

Годинник показував за північ, коли вона сказала:

— Ти, насправді, дуже м’яка. Просто з товстою стіною.

— Ти, насправді, дуже смілива. Раз наважилась це сказати.

Ми засміялись. І цей сміх був не гучним, не фальшивим. Справжнім.

Вперше за довгий час я заснула спокійно, знаючи, що хтось поруч — не загроза.
 

Наступного дня я прийшла в аудиторію на п’ять хвилин пізніше, ніж зазвичай. Уперше — не тому, що не хотіла нікого бачити, а тому що на кухні гуртожитку ми з Елізабет засміялися над чимось дрібним.

Я навіть не пам’ятаю чим. Просто… було легко.

Вона вже сиділа біля вікна — залишила місце поруч.

Я сіла. Без зайвих слів.

І цього вистачило.

За ці дні я зрозуміла, що з нею не потрібно прикидатися, не потрібно фільтрувати кожну реакцію. Вона не вимагала відкритості — вона просто була. І цього було достатньо, щоби мені хотілося говорити.

Поки що — тільки з нею.

Всі інші здавались або занадто яскравими, або занадто голосними. Ніби їхнє життя — безкінечне свято, а я стою збоку, не запрошена.

— У тебе гарні очі, коли ти не зводиш їх до підлоги, — сказала вона раптом.

— Я не зводжу їх до підлоги.

— Зводиш, коли тебе щось зачіпає.

Я змовчала. І вона не тиснула.

Пара почалась. Ми малювали тканину — складки, напівтіні, без фігур, без облич.

Але я весь час відчувала: поруч — людина, з якою можна бути.

І хоча ні з ким іншим я досі не говорила довше десяти хвилин, мені більше не здавалося, що це — катастрофа.

Я поверталась з їдальні. Елізабет залишилась допити чай.

Було тепло. Осінь ще не оголила дерева, і повітря пахло фарбою й пилом із коридорів.

Я проходила повз внутрішній балкончик на другому поверсі — там часто зависали студенти, курили, жартували.

І я її почула.

— Вона просто... як тінь. Знаєш, типу тих, хто самі себе вважають глибшими за всіх, а насправді просто бояться виглядати смішно.

Я зупинилась.

Голос Леї.

Я не рухалась, тільки слухала.

— Може, вона пережила щось, — відповів інший голос.

Я впізнала його відразу.
Джон.

— А може, просто любить бути жертвою. Зручно ж — сидиш собі мовчки, а всі думають, що ти особлива.

Мовчання.

— Просто не схожа вона на тих, хто хоче уваги, — сказав Джон м’яко.

Я почула, як хтось сміється. Напевно, ще хтось був поруч.

— Та невже? — Лея грайливо. — Ну, раз ти такий добрий, може, варто її врятувати.

— Вона не виглядає, як людина, яку треба рятувати. Вона… складна.

Ці слова мали б заспокоїти.

Але вони ранили.

Бо поки вони обговорювали мене, я стояла за стіною. Слухала. І стискала в пальцях ремінець сумки, так, що майже не відчувала долоню.