Глава 1

~Джулія~

Я не люблю знайомитися з людьми.
З ними потрібно говорити, посміхатись, вдавати, що тобі цікаво. А ще — пускати в свій простір. У мій — ніхто не заходить. Я малюю. І цього має бути достатньо.

А ще — я навчилась мовчати. Настільки добре, що іноді здається, ніби мої думки теж бояться звуку.

Сьогодні перше заняття. Величезна аудиторія з білими стінами й запахом фарби, який трохи ріже в ніздрі. Викладачка кличе нас познайомитись. Один за одним вони виходять і говорять: як звати, чому малюють, чим надихаються.

Мене звуть Джулія. Я не люблю, коли мене питають "чому".

— Джулія, ваша черга, — каже вона.
Я встаю повільно, ніби це щось важливе. Хоча насправді — просто хочу, щоб мене залишили в спокої.

— Мене звати Джулія. Малюю, бо не знаю, як інакше вижити.

Тиша. Потім — кілька стриманих посмішок, але ніхто нічого не каже. І добре. Я сідаю. В кутку аудиторії сидить хлопець — біле пряме волосся, футболка з «The Smiths», трохи криво посміхається. Піймала його погляд. Він не відвернувся.

Я сиджу і далі слухаю ці нудні промови одногрупників. Один за одним вони стають, ніби перед журі, і заучено говорять: "Мене звати", "Я з дитинства люблю малювати", "Мене надихає природа".

У когось тремтить голос, у когось — блищать очі, як у дітей, яким купили нові фломастери.

Аж тут — він.

Джон.

Я ще не знала, що його так звати. Просто... щось в ньому зачепило.

Він піднявся з місця якось несерйозно, ніби це була гра. Пряме волосся, та сама футболка з «The Smiths» — той тип людей, які знають, що виглядають «неначе випадково цікаво».

— Привіт. Я Джон. Малюю, бо… ну, бо якби не малював, довелось би думати про серйозні речі.

Хтось засміявся. Але він сказав це не для сміху.

Я дивлюсь на нього, і в мене виникає дивне відчуття, наче він бачить. Не зовнішнє. А щось глибше. Небезпечно глибоко.

Ми пересіклися поглядами. Він не відвів очей.

Я теж .

Вперше за довгий час я відчула — цікавість. І страх.

Після того, як останній одногрупник закінчив свою виставу, викладачка нарешті взяла слово:

— А тепер — групи. У вас буде чотири напрями: класичний живопис, експериментальна графіка, ілюстрація і концепт-арт. Ми поділили вас відповідно до вступного портфоліо.

Вона почала називати імена. Я, звісно, опинилася в класичному живописі. Папка з моїми роботами була більшою за мене.

Я чекала. Не знала чого саме, але, здається, сподівалась…

— Джон Гарпер — ілюстрація.

От і все.

Тонка нитка, яка тільки почала зв’язуватись, обірвалась ще до того, як я її відчула по-справжньому.

Він підняв голову й знову зустрівся зі мною поглядом. Посміхнувся. Легко, без напруги.

А я — нічого. Просто дивилася.

Наступного дня на парах було тихо.

Ми сиділи в аудиторії перед гіпсовою головою Цицерона, яку всі мали замальовувати в різних ракурсах.

Поруч зі мною сиділа дівчина — здається, Лея. Весела, трохи метушлива. Вона постійно щось жувала і крутила ручку в руках.

— Ти завжди така тиха? — спитала вона ніби між іншим.

Я кивнула.

— Це прикольно. Типу загадкова. Тебе всі вже помітили, до речі.

Я нічого не сказала. Що я мала відповісти? Що мені байдуже? Що я не хочу, щоб мене помічали?

— І ще… — вона нахилилась ближче, — один хлопець з графіки, Джон, казав, що ти "сильно малюєш".

Я ледь не впустила олівець.

— Ви знайомі?

— Ні. — коротко.

Але чомусь було приємно. І дивно.

Вперше за довгий час моє ім’я звучало не як ярлик. А як щось… справжнє.

— Ви знайомі? — спитала Лея.

— Ні, — відповіла я, не підводячи очей від малюнка.

— Просто він такий… ну, типу, всі з ним хочуть дружити. Але, схоже, йому ти цікава.

Я знизала плечима.

— Тобі пощастило з руками, — сказала вона раптом, заглядаючи в мій ескіз. — Я заздрю. У тебе така точність лінії. Мені треба п’ять спроб, щоб вийшло щось подібне.

— Дякую. — Я не знала, що сказати.

— Просто, ти така... закрита. Це робить тебе цікавою. Тобто, всі думають, що ти, мабуть, щось приховуєш.

Я підняла очі. Вона посміхалась, але в її погляді щось блищало — холодне й трохи хижо-цікаве.

— Може, я просто люблю тишу.

— А може, ти просто не довіряєш людям, — сказала вона м’яко, ніби це була не підозра, а констатація факту.

Я нічого не відповіла.

Лея трохи нахилилась уперед, поправила свої великі сережки й додала:

— Як скажеш. Але якщо раптом захочеш з кимось говорити — я поруч. Я вмію слухати.

І знову ця усмішка — мила, рівна, безжальна.
 

Аж ось через кілька хвилин дзвінок, нарешті!

Я не люблю їсти в натовпі. У шумі виделок, голосів і чужих поглядів, які ковзають по мені, наче по вітрині з тріщиною.

Знайшла тихий кут у внутрішньому дворику, де лавки мокрі після дощу, але одна — під деревом — суха. Купила каву й булочку, яку, мабуть, залишу половину.

Мені завжди так.

Смак зникає, коли навколо — думки.

"Ти така замкнена."

Та ні. Я не замкнена. Просто... навчилась тримати всередині те, що інші виплескують на кожному кроці.

Я не завжди була такою.

Мені було дванадцять. Літо. Ми з мамою йшли з магазину, я несла пакет із морозивом, яке сама вибрала — нове, з різнокольоровими драже.

— Уявляєш, мам! Воно з карамеллю всередині! — я стрибала на ходу, сміялась, обіймала той пакет, ніби він був скарбом.

Мама не посміхнулась.

— Джуліє, не сміши. Це ж просто морозиво.

Я зупинилась.

— Але воно ж…

— Ти ж не мала дитина. Веди себе спокійніше. Люди дивляться.

І тоді — щось зламалось.

Я не пам’ятаю смаку того морозива. Тільки те, як я йшла далі мовчки. І як потім ніколи вже не стрибала від радості.

Бо це ж дрібниця, правда?

"Не смійся так голосно."
"Ти ведеш себе дивно."
"Заспокойся."

Ці фрази не рубали мене навпіл. Вони різали по міліметру, поки не залишилось нічого.