Глава 34.День, який вони запам'ятають назавжди

— Кеті, якщо ти зараз скажеш, що передумала, я втечу разом із тобою, — прошепотіла Аня, допомагаючи застібнути весільну сукню.

Кеті нервово засміялася.

— Дякую за підтримку.

— Я ж серйозно.

— Аню!

— Добре, мовчу.

Кеті підійшла до великого дзеркала.

Біла сукня була саме такою, про яку вона мріяла.

Ніжна.

Елегантна.

Без зайвого блиску.

Вона дивилася на своє відображення й не могла повірити.

Сьогодні вона стане дружиною Максима.

— Не плач, — одразу сказала Аня.

— Я ще навіть не почала.

— Знаю тебе.

— І це лякає.

Подруги засміялися.

Тим часом Максим уже чекав біля місця церемонії.

Артем поправив йому краватку.

— Друже, ти зараз її задушиш.

— Я нервую.

— Помітно.

— А якщо вона не прийде?

Артем розсміявся.

— Максиме, вона вже в сукні.

— Звідки знаєш?

— Бо Аня надсилає моїй дружині кожні п'ять хвилин фотографії.

Максим видихнув.

— Це добре.

— Зате тепер я знаю про весільні зачіски більше, ніж хотів.

Гості вже зайняли свої місця.

Звучала ніжна музика.

Максим стояв біля весільної арки.

Його серце билося так сильно, що він майже не чув нічого навколо.

І ось...

З'явилася Кеті.

Вона повільно йшла до нього, тримаючи в руках невеликий букет.

Їхні погляди зустрілися.

Для Максима весь світ зник.

Залишилася тільки вона.

— Ти... неймовірна, — прошепотів він, коли Кеті стала поруч.

— Не плач.

— Це пил в очі потрапив.

— На вулиці?

— Дуже підступний пил.

Кеті тихо засміялася.

— Чи згодні ви, Максиме, взяти Катерину за дружину? — запитав ведучий церемонії.

— Так.

Навіть не вагаючись.

— А ви, Катерино?

Кеті усміхнулася.

Подивилася на Максима.

— Так.

Її голос трохи тремтів.

— Без жодного сумніву.

Вони обмінялися обручками.

А потім Максим ніжно поцілував її.

Гості вибухнули оплесками.

Аня вже відкрито плакала.

Артем простягнув їй серветку.

— Тримай.

— Я ж казала, що ревітиму.

— Казала.

— І це тільки початок.

Під час святкування Максим узяв мікрофон.

— Можна хвилину уваги?

У залі стало тихо.

Він подивився на Кеті.

— Коли ми познайомилися, я був упевнений, що ми не витримаємо один одного навіть тиждень.

Гості засміялися.

Кеті теж.

— Вона сперечалася зі мною через все.

Через каву.

Через фільми.

Навіть через те, як правильно складати рушники.

— Бо ти робив це неправильно! — голосно відповіла Кеті.

Усі розсміялися.

Максим похитав головою.

— Бачите?

— І досі робиш!

— Так от...

Він усміхнувся.

— Саме тоді я ще не знав, що зустрів жінку, без якої вже не зможу уявити свого життя.

У залі стало тихо.

— Дякую тобі за те, що навчила мене сміятися.

Любити.

Просити вибачення.

І бути щасливим.

Кеті витерла сльозу.

— Я люблю тебе.

— І я тебе, — тихо відповіла вона.

Увечері вони вийшли на терасу.

Над містом почали розквітати феєрверки.

Кеті поклала голову на плече Максима.

— Ну що, чоловіче?

Він усміхнувся.

— Так, дружино?

— Ми це зробили.

— Так.

— Шкодуєш?

Максим удавано замислився.

— Хм...

Вона легенько вдарила його в плече.

— Відповідай правильно.

Він засміявся й міцно обійняв її.

— Це найкраще рішення в моєму житті.

— Правильна відповідь.

Він ніжно поцілував її.

— Попереду в нас ще ціле життя.

— І багато сварок?

— Без них ти занудьгуєш.

— Це правда.

Вони засміялися, дивлячись на зоряне небо.

Їхня історія кохання почалася випадково.

З незручного знайомства.

З суперечок.

З ревнощів.

З помилок.

Але закінчувалася вона саме так, як і повинна була.

Поруч.

Рука в руці.

Із любов'ю, яка стала сильнішою за всі труднощі.

Коли останній гість попрощався, а музика стихла, вони нарешті залишилися вдвох.

Двері готельного номера тихо зачинилися.

Кеті скинула туфлі й із полегшенням видихнула.

— Нарешті...

Максим усміхнувся.

— Усе-таки вижили.

— Ледь-ледь.

Вона розсміялася, а потім уважно подивилася на нього.

— Ну що, чоловіче?

— Так, дружино?

— Ми справді одружилися.

Він повільно підійшов ближче.

— Так.

Його долоня ніжно торкнулася її щоки.

— І я досі не можу повірити, що ти сказала «так».

Кеті усміхнулася.

— А я не можу повірити, що ти стільки часу приховував каблучку.

— І майже її загубив.

— Саме тому я й хвилювалася.

Вони засміялися.

Сміх поступово стих.

Максим обережно притиснув її до себе.

— Дякую тобі.

— За що?

— За кожен день.

За кожну сварку.

За кожне примирення.

За те, що навчила мене любити без страху.

На очах Кеті заблищали сльози.

— А ти навчив мене довіряти.

Він ніжно поцілував її.

Повільно.

Трепетно.

Без поспіху.

Так, ніби хотів запам'ятати цю мить назавжди.

Вона відповіла на поцілунок, обійнявши його за шию.

— Я люблю тебе, Максиме.

— І я люблю тебе, Кеті.

Цієї ночі вони залишили позаду всі образи, страхи й сумніви.

Вони були лише чоловіком і дружиною, які починали новий розділ свого життя.

За вікном мерехтіли вогні нічного міста, а в номері панували тепло, ніжність і спокій.

Попереду було ціле життя.