Глава 27.Квіти не тому адресату

— Катю, тебе чекає сюрприз! — усміхнулася адміністраторка офісу, щойно Кеті переступила поріг.

— Якщо це знову бухгалтерія, то я вже налякана.

— Ні. Набагато цікавіше.

На столі стояв величезний букет білих півоній.

Поруч — маленька листівка.

«Ти заслуговуєш на другий шанс».

Кеті завмерла.

Посмішка зникла.

— Ні... Тільки не це...

— Вау, — прошепотіла колега Марина. — Це від Максима?

— Ні.

— Точно? Бо якщо ні, то я вже хочу серіал.

Кеті швидко сховала листівку.

Саме в цей момент із кабінету вийшов Максим.

Його погляд одразу впав на букет.

Потім — на Кеті.

А тоді — на листівку, яку вона не встигла прибрати.

Він нічого не сказав.

Просто мовчки зайшов назад у кабінет.

І це мовчання було набагато страшнішим за крик.

— Ну все, — тихо сказала Кеті. — Почалося...

Вона схопила букет і майже побігла до кабінету Максима.

— Можна?

— Заходь.

Його голос був рівним.

Надто рівним.

— Це не від мене, — сказав він, навіть не підводячи очей від ноутбука.

— Я знаю.

— І я знаю, від кого.

Кеті поклала букет на диван.

— Максиме, я не просила його цього робити.

— Вірю.

— Тоді чому ти такий?

Він нарешті підняв голову.

— Бо мені не подобається, коли якийсь чоловік надсилає моїй дівчині квіти.

— Твоїй дівчині?

Він на мить розгубився.

— Я... не це мав на увазі.

Кеті схрестила руки на грудях.

— Ні-ні, продовжуй.

Він потер перенісся.

— Ти зараз спеціально чіпляєшся до слів?

— Абсолютно.

— Кеті...

— Мені сподобалося, як це прозвучало.

Він важко видихнув.

— Так, моїй дівчині.

Вона не змогла стримати усмішку.

— Оце вже краще.

Максим похитав головою.

— Неможлива.

— Але вже твоя.

Він не втримався й усміхнувся.

— Саме це мене й лякає.

Після роботи вони вийшли разом.

Максим відкрив перед нею дверцята автомобіля.

— Я сама можу.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

— Бо мені подобається за тобою залицятися.

Кеті усміхнулася.

— Запишу в календарі. Максим став романтиком.

— Видали.

— Уже пізно.

Вони ще сміялися, коли біля машини зупинився чорний позашляховик.

Із нього вийшов Денис.

— Катю.

Усмішка миттєво зникла з її обличчя.

— Що ти тут робиш?

— Хотів поговорити.

Максим зробив крок уперед.

— Вона вже сказала, що не хоче.

Денис перевів погляд на нього.

— А ти хто?

— Людина, яка зараз дуже намагається залишатися ввічливою.

Кеті ледве не закотила очі.

«О ні...»

— Максиме...

— Я спокійний.

— У тебе зараз той голос, після якого люди зазвичай пишуть пояснювальні.

Денис усміхнувся.

— То це і є твій новий хлопець?

— Саме так, — спокійно відповіла Кеті.

— Катю, дай мені п'ять хвилин.

— Не дам.

— Чому?

— Бо я не хочу.

Денис зробив ще крок.

— Ти навіть не вислухаєш мене?

Максим уже стиснув кулаки.

Кеті відчула це миттєво.

Вона обережно взяла його за руку.

Ледь помітно.

Але цього вистачило.

Максим глянув на неї.

Вона ледь похитала головою.

«Не треба».

Він глибоко вдихнув.

— Добре, — сказав Максим, уже значно спокійніше. — Тоді слухай уважно.

Денис схрестив руки.

— Слухаю.

— Якщо Кеті каже «ні», це означає «ні». Не «вмовляй». Не «ще раз спробуй». А саме «ні».

На кілька секунд запала тиша.

Денис подивився на Кеті.

— Це твій остаточний вибір?

Вона не вагалася ні секунди.

— Так.

— Через нього?

Кеті усміхнулася.

— Через себе. Я щаслива. І не хочу повертатися в минуле.

Денис повільно кивнув.

Вперше за весь час він зрозумів, що справді запізнився.

— Бувай, Катю.

Він сів у машину й поїхав.

Максим ще кілька секунд дивився йому вслід.

— Ну? — запитала Кеті.

— Ну що?

— Ти ж дуже хотів набити йому обличчя.

Він зітхнув.

— Хотів.

— І?

— Ти тримала мене за руку.

Кеті усміхнулася.

— Пишаєшся собою?

— Трохи.

Вона стала навшпиньки й поцілувала його в щоку.

— А я дуже.

Максим усміхнувся.

— За що?

— За те, що ти обрав мене... навіть замість хорошої бійки.

Він розсміявся так голосно, що перехожі озирнулися.

І вперше за багато днів вони обоє відчули, що минуле справді починає відпускати.

Але вони ще не знали, що вже завтра на них чекатиме новина, яка змінить не тільки їхні плани, а й усе майбутнє.