Глава 23.Вибір Кеті

Кеті завжди думала, що приймати рішення легко.

Якщо тобі добре — залишаєшся.

Якщо боляче — йдеш.

Просто.

Логічно.

Але ніхто не попереджав її, що коли справа стосується кохання, логіка часто програє серцю.

Бо як піти від людини, яка стала твоїм сміхом?

Твоїм спокоєм?

Твоїм домом?

Минуло три дні.

Три дні без їхніх ранкових жартів.

Без повідомлень від Максима.

Без його звички залишати їй каву, навіть коли вона казала, що не хоче.

І найдивніше було те, що Кеті сумувала не за великими моментами.

Вона сумувала за дрібницями.

За тим, як він дивився на неї, коли вона щось емоційно розповідала.

За його серйозним обличчям, коли вона жартувала.

За його «можливо», яке колись так дратувало.

А тепер без нього було порожньо.

— Ти думаєш про нього, — сказала Аня.

Кеті сиділа в кафе і дивилася у вікно.

— Я?

Аня підняла брову.

— Кеті.

— Добре.

Вона зітхнула.

— Так.

— І?

— Не знаю.

— Ти його любиш?

Це питання змусило її замовкнути.

Вона хотіла одразу відповісти.

Але зрозуміла, що відповідь уже давно знає.

— Так.

Тихо.

Чесно.

— Я його люблю.

У цей же час Максим сидів у своєму кабінеті.

Вперше за довгий час він не міг зосередитися.

Документи лежали перед ним.

Але він не бачив тексту.

Він думав тільки про Кеті.

Про її слова.

«Ти вирішив, що я не витримаю правди».

І вона мала рацію.

Він усе життя захищався від болю.

Але в результаті міг зробити боляче людині, яку любив найбільше.

Того дня Кеті вирішила поговорити.

Не тому, що забула образу.

А тому, що зрозуміла:

Вона не хоче втрачати його через страх.

Вона прийшла до його квартири ввечері.

Максим відкрив двері.

І на його обличчі одразу з'явилося здивування.

— Кеті…

— Нам потрібно поговорити.

Він кивнув.

— Заходь.

Вона зайшла.

Кілька секунд вони просто мовчали.

Наче обидва боялися зробити неправильний крок.

— Я думала, що хочу піти, — сказала вона.

Максим опустив погляд.

Ці слова були болючими.

— Але?

Кеті подивилася на нього.

— Але я зрозуміла, що не хочу тікати.

Він підняв очі.

— Я хочу, щоб ми навчилися довіряти одне одному.

Максим тихо видихнув.

Наче вперше за кілька днів зміг нормально дихати.

— Я підвів тебе.

— Так.

Вона була чесною.

— Але ти можеш це виправити.

Він кивнув.

— Я зроблю все.

Кеті усміхнулася сумно.

— Не кажи «все».

— Чому?

— Бо ти знову намагаєшся контролювати ситуацію.

Він ледь усміхнувся.

— Навіть зараз ти мене критикуєш?

— Звичайно.

Пауза.

— Це ж я.

І вперше за кілька днів вони обоє засміялися.

Але їхня розмова ще не закінчилася.

— Що буде із Софією? — запитала Кеті.

Максим став серйозним.

— Нічого.

— Точно?

— Так.

Він подивився їй прямо в очі.

— Моє минуле більше не має влади над моїм майбутнім.

Кеті відчула, як ці слова торкнулися її.

Бо саме цього вона боялася.

Що завжди буде другою.

Але Максим показав їй інше.

Вона не була заміною.

Вона була вибором.

Наступного дня Софія знову зустріла Максима.

— Ти справді її обрав?

Він спокійно відповів:

— Так.

Софія усміхнулася.

— Вона навіть не схожа на мене.

— Саме тому.

Вона здивувалася.

— Що?

Максим подивився вперед.

— Вона навчила мене бути щасливим.

І вперше Софія зрозуміла.

Вона втратила його не через іншу жінку.

Вона втратила його тому, що він нарешті знайшов себе.

Кеті та Максим ще мали багато чого навчитися.

Довіра не повертається за один день.

Минуле не стирається одним вибаченням.

Але вони зробили головне.

Вони обрали одне одного.

Не тому, що було легко.

А тому, що воно того варте.

Іноді справжнє кохання — це не відсутність проблем.

Це бажання залишитися, навіть коли вони з'являються.