Глава 20.Повернення Софії

Кеті завжди думала, що найважче — це закохатися.

Відкрити серце.

Дозволити людині побачити свої страхи.

Але виявилося, що іноді найважче — це не втратити віру тоді, коли в твоє життя повертається хтось із минулого.

Хтось, хто знав цю людину до тебе.

Хтось, хто був важливою частиною її історії.

Настрій у Кеті зранку був незвично гарним.

Вона навіть сама собі не вірила.

Ще недавно вона сварилася з Максимом через кожну дрібницю.

Через його впертість.

Через її впертість.

Через те, хто першим забере останню чашку кави.

А тепер вони могли просто сидіти поруч і мовчати.

І це було прекрасно.

— Ти сьогодні занадто щаслива, — сказав Максим, коли вона зайшла до його кабінету.

Кеті посміхнулася.

— А що? Мені заборонено?

— Ні.

— Тоді звикай.

Максим усміхнувся.

— Мені подобається.

Кеті завмерла на секунду.

Він усе частіше говорив такі речі.

Просто.

Щиро.

Без страху.

І це робило його ще небезпечнішим для її серця.

— Ти навчився робити компліменти? — пожартувала вона.

— Ні.

— А що тоді?

— Просто навчився говорити правду.

Її усмішка стала теплішою.

Але цей момент перервали.

Двері відчинилися.

— Максиме?

Вони обоє повернули голови.

Жінка, яка стояла на порозі, змусила Максима завмерти.

Кеті одразу це помітила.

Його погляд змінився.

— Софія…

Одне ім'я.

Але цього було достатньо.

Кеті зрозуміла.

Це вона.

Та сама жінка з його минулого.

Софія виглядала ідеально.

Впевнена.

Спокійна.

Красива.

Вона зайшла в кабінет так, ніби ніколи звідти не йшла.

— Давно не бачились, — сказала вона.

Максим кивнув.

— Так.

Його голос був стриманим.

Але Кеті відчула напругу.

— Я прийшла обговорити питання щодо співпраці.

— Добре.

Кеті стояла поруч і почувалася зайвою.

І це їй не подобалося.

Вона не хотіла ревнувати.

Не хотіла думати про те, що Софія знала Максима раніше.

Не хотіла порівнювати себе з нею.

Але думки вже почали свою гру.

«Вона елегантна».

«Вона спокійна».

«Вона, мабуть, розуміє його краще».

І від цього стало боляче.

— Я залишу вас, — тихо сказала Кеті.

Максим одразу подивився на неї.

— Кеті…

— Все добре.

Але він знав.

Коли вона каже «все добре» — зазвичай усе зовсім не добре.

Вона пішла до коридору.

Злилася.

На Софію.

На ситуацію.

А найбільше — на себе.

— Серйозно, Кеті?

Вона тихо говорила сама до себе.

— Ти зараз ревнуєш до жінки з минулого?

— Ти справді сперечаєшся сама із собою?

Вона різко обернулася.

Максим стояв позаду.

— Ні.

Він підняв брову.

— Точно?

Кеті зітхнула.

— Добре. Так.

Він підійшов ближче.

— Ти ревнуєш.

— Трохи.

— Трохи?

— Добре. Можливо, більше ніж трохи.

Максим ледве усміхнувся.

Але потім став серйозним.

— Кеті.

Вона подивилася на нього.

— Софія — це минуле.

— Але вона була важливою.

— Була.

Він взяв її за руку.

— А ти — моє теперішнє.

Ці слова змусили її замовкнути.

Бо вона хотіла почути саме це.

Не красиві обіцянки.

Не порівняння.

Просто знати, що зараз вона важлива.

Увечері вони говорили відверто.

— Мені страшно, — зізналася Кеті.

Максим здивовано подивився на неї.

— Чого?

— Що вона знає тебе краще.

Він похитав головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо вона знала мене таким, яким я був.

Він подивився їй в очі.

— А ти знаєш мене таким, яким я став.

Кеті відчула, як ці слова торкнулися її серця.

Бо це була правда.

Вона не була частиною його минулого.

Але вона могла стати частиною його майбутнього.

Тієї ночі вони заснули поруч, але думки Кеті все ще поверталися до Софії.

Вона не знала, навіщо та повернулася.

Не знала, що вона хоче.

Але одне було зрозуміло.

Поява Софії змінила спокійне життя, яке вони тільки почали будувати.

І попереду на них чекало випробування.

Бо іноді найважча боротьба — це не з іншою людиною.

А зі своїми страхами.