Глава18.Ревнощі, які він не хотів показувати

Кеті завжди думала, що ревнувати буде вона.

Бо Максим був красивим, успішним і привертав увагу майже кожної жінки навколо.

Але виявилося, що навіть найспокійніший чоловік може втратити рівновагу.

Особливо коли справа стосується людини, яка стала для нього важливою.

Ранок почався добре.

Навіть занадто добре.

Кеті зайшла в офіс із кавою в руках і гарним настроєм.

А це вже було підозріло.

— Ви сьогодні посміхаєтеся, — сказав Максим, коли вона пройшла повз його кабінет.

Вона зупинилася.

— А хіба мені заборонено?

— Ні.

— Тоді звикайте.

— Це небезпечно.

Кеті усміхнулася.

— Чому?

— Бо я починаю звикати бачити вас такою.

Її серце одразу зробило маленький стрибок.

Але відповісти вона не встигла.

— Кеті?

Вона обернулася.

До неї підійшов чоловік.

— Андрій?

Вона здивувалася.

Це був її колишній колега з попередньої роботи.

— Не очікував тебе тут побачити.

— Я теж.

Вони почали говорити.

Про роботу.

Про старих знайомих.

Про смішні історії з минулого.

Кеті навіть не помітила, як Максим спостерігав за ними з іншого кінця коридору.

Але він помітив усе.

Як вона сміялася.

Як дивилася на цього чоловіка.

Як легко почувалася поруч із ним.

І чомусь це його зачепило.

Дуже.

— Хто це був? — запитав Максим пізніше.

Кеті підняла очі від документів.

— Андрій.

— Я зрозумів.

— Колишній колега.

— Просто колега?

Вона повільно відклала ручку.

— Максиме.

— Що?

— Ви зараз ревнуєте?

Він одразу став серйозним.

— Ні.

Кеті ледь усміхнулася.

— Ви знову кажете це слово.

— Бо це правда.

— Ви буквально зараз дивилися на нього так, ніби хотіли провести співбесіду на виживання.

Максим промовчав.

І це було найкращим доказом.

— Боже, — тихо сказала Кеті. — Ви ревнуєте.

— Мені просто не подобається, як він на вас дивився.

— А як він дивився?

Максим замовк.

Бо відповідь була очевидною.

Він боявся.

Боявся, що хтось інший побачить у ній те саме, що побачив він.

Її доброту.

Її сміх.

Її неймовірний хаос.

Увечері вони посварилися.

Не через Андрія.

Через те, що Максим знову закрився.

— Ти не можеш контролювати все, Максиме, — сказала Кеті.

Він дивився у вікно.

— Я просто хочу захистити те, що для мене важливе.

Її серце стиснулося.

— Але іноді ти робиш боляче саме тим, кого хочеш захистити.

Він повернувся до неї.

— Я не хочу тебе втратити.

Ці слова прозвучали тихо.

Без звичної впевненості.

Кеті побачила його справжнього.

Не сильного керівника.

Не чоловіка, який завжди знає відповідь.

А людину, яка просто боялася.

— Максиме…

Він провів рукою по обличчю.

— Я знаю, що це нерозумно.

— Так.

Він здивовано подивився на неї.

— Ти навіть не будеш мене заспокоювати?

Вона ледь усміхнулася крізь емоції.

— Ні. Бо ти справді іноді нестерпний.

Він тихо засміявся.

— Дякую.

— Але…

Вона стала серйозною.

— Мені подобається, що тобі не байдуже.

Пауза.

— Просто довіряй мені.

Максим подивився на неї.

І кивнув.

— Я намагаюся.

Вона підійшла ближче.

— Я знаю.

Ця сварка могла віддалити їх.

Але сталося навпаки.

Вони зрозуміли одне одного трохи краще.

Бо кохання — це не тільки сміх і красиві моменти.

Це ще страхи.

Невпевненість.

Ревнощі.

І бажання навчитися любити людину такою, якою вона є.

А Максим уперше зрозумів:

Кеті не потрібно тримати поруч.

Їй потрібно довіряти.

А Кеті зрозуміла:

За його ревнощами ховалося не бажання контролювати.

А страх втратити її.