Глава 17.Коли між нами зникли всі стіни

Кеті завжди боялася одного.

Не самотності.

Не розчарування.

А того моменту, коли хтось стане для неї настільки важливим, що вона більше не зможе сховатися за жартами.

І Максим став саме такою людиною.

Вони стояли біля її дверей, але ніхто не поспішав сказати «до завтра».

Наче обидва розуміли — ця ніч змінить щось між ними.

— Ти мовчиш, — тихо сказав Максим.

Кеті усміхнулася.

— А ти помітив?

— Я завжди помічаю тебе.

Від цих слів її серце стиснулося.

Колись вона думала, що Максим — це холодна людина без емоцій.

А тепер бачила зовсім інше.

Чоловіка, який боявся втратити.

Чоловіка, який навчився довіряти.

— Я боюся, — зізналася вона.

Максим здивувався.

— Ти?

Вона кивнула.

— Так. Бо поруч із тобою я перестаю прикидатися, що мені все одно.

Він підійшов ближче.

— Кеті…

— Що?

— Мені теж не все одно.

І цього разу вона повірила.

Без сумнівів.

Без страху.

Цієї ночі вони нарешті перестали ховатися за словами.

Не було більше начальника і працівниці.

Не було сусідів, які постійно сперечаються.

Не було двох людей, які боялися зробити перший крок.

Були тільки Кеті й Максим.

Їхня довіра.

Їхні почуття.

Їхнє бажання бути поруч.

Вони провели ніч разом, і вперше за довгий час обидва відчули не страх, а спокій.

Бо іноді справжня близькість — це не лише про пристрасть.

Це про людину, перед якою не потрібно вдавати когось іншого.

Вранці Кеті прокинулася і ще кілька секунд просто лежала, слухаючи тишу.

Поруч був Максим.

Той самий чоловік, який колись дратував її своєю правильністю.

Той самий, із ким вона сварилася через дрібниці.

І той самий, хто тепер змушував її посміхатися просто від думки про нього.

Максим відкрив очі.

— Ти знову дивишся на мене.

Кеті усміхнулася.

— Можливо.

Він тихо засміявся.

— Ти крадеш моє слово.

— Ти крадеш мій спокій.

Він подивився на неї серйозно.

— Шкодуєш?

Кеті похитала головою.

— Ні.

Пауза.

— Я шкодую тільки про те, що ми так довго робили вигляд, ніби між нами нічого немає.

Максим торкнувся її руки.

— Тоді більше не будемо.

І вперше вона зрозуміла.

Деякі люди приходять у наше життя випадково.

Але залишаються тому, що ми нарешті дозволяємо їм бути поруч.

А Максим був саме такою людиною.