Глава 16.Вечеря

Кеті не знала, що страшніше.

Перша зустріч із людиною, яка тобі подобається.

Чи друга.

Бо на першій зустрічі можна списати все на хвилювання.

А от на другій уже немає виправдань.

Ти вже знаєш, що ця людина змушує тебе посміхатися.

Знаєш, що чекаєш її повідомлень.

Знаєш, що починаєш помічати дрібниці.

І саме це лякало Кеті найбільше.

Вона стояла перед дзеркалом і вкотре змінювала сережки.

— Це просто вечеря, — сказала вона.

Пауза.

— Ні. Це побачення.

Вона сама здивувалася від власних слів.

Бо раніше вони з Максимом завжди уникали цього слова.

Кава.

Прогулянка.

Вечеря.

Зустріч.

Будь-що, тільки не побачення.

А сьогодні Максим написав:

«О сьомій. Я заберу тебе. Це буде справжнє побачення».

І від одного повідомлення її серце вирішило забути, як поводитися нормально.

Рівно о сьомій пролунав дзвінок у двері.

Кеті відкрила.

Максим стояв перед нею у темному пальті.

І, як завжди, виглядав занадто добре.

— Ти вчасно, — сказала вона.

— Я завжди вчасно.

— Знаю. Саме тому іноді ти мене дратуєш.

— Але сьогодні?

Кеті усміхнулася.

— Сьогодні менше.

— Це великий прогрес.

Він простягнув їй руку.

— Ходімо?

Вона подивилася на його руку.

Потім на нього.

І вклала свою долоню в його.

Здавалося б, проста дія.

Але для них це було більше.

Вони пішли не в дорогий ресторан.

Не туди, де всі сиділи б у костюмах і боялися говорити голосніше.

Максим привів її у маленьке затишне місце з теплим світлом і живою музикою.

Кеті озирнулася.

— Мені подобається.

— Я радий.

— Ти знав, що мені сподобається?

— Ні.

— Тоді чому вибрав?

Максим подивився на неї.

— Бо мені здалося, що це схоже на тебе.

Вона здивовано підняла брови.

— Кав'ярня?

— Ні.

Він усміхнувся.

— Місце, де не потрібно прикидатися.

Кеті на секунду замовкла.

Він умів говорити речі, які потрапляли прямо в серце.

І це було несправедливо.

Бо вона хотіла залишатися сильною.

А поруч із ним ставала просто Кеті.

— У мене є питання, — сказала вона, коли вони вже вечеряли.

— Яке?

—Ти завжди був таким серйозним?

Максим задумався.

— Ні.

— А яким був?

Він усміхнувся.

— Більш безрозсудним.

— Не вірю.

— Чому?

— Бо ти зараз людина, яка, мабуть, складає список покупок за кольорами.

— Я не роблю так.

Кеті примружилася.

— Ти подумав про це.

— Можливо.

Вона засміялася.

— Ось! Твоє улюблене слово.

— Воно зручне.

— Воно тебе видає.

— Як саме?

— Коли ти кажеш «можливо», це означає, що т вже все знаєш.

Максим подивився на неї.

— Ти мене добре вивчила.

Кеті відвела погляд.

— Можливо.

Він засміявся.

І вона теж.

Після вечері вони гуляли містом.

Було холодно, але Кеті не хотіла повертатися додому.

І, здається, Максим теж.

— Кеті.

— Так?

Він зупинився.

— Я хочу сказати дещо.

Вона теж зупинилася.

— Це звучить серйозно.

— Трохи.

Максим подивився їй в очі.

— Я не знаю, куди це приведе.

Кеті мовчала.

— Але я знаю, що мені добре поруч з тобою.

Її серце забилося швидше.

— Максиме…

— І я більше не хочу робити вигляд, що це просто дружба.

Кеті усміхнулася.

— Нарешті.

Він здивувався.

— Нарешті?

— Я вже думала, що мені доведеться самій це сказати.

— Ти могла?

— Звичайно.

Пауза.

— Але хотіла, щоб ти зробив це.

Максим усміхнувся.

І цього разу в його погляді не було страху.

Тільки тепло.

Того вечора вони вперше назвали це побаченням.

Не випадковою зустріччю.

Не дружньою кавою.

Не прогулянкою.

А побаченням.

І Кеті зрозуміла одну просту річ.

Іноді найкращі історії кохання починаються зовсім не ідеально.

Вони починаються з помилки.

Зі сварки.

Зі сміху.

З людини, яка спочатку дратує тебе найбільше…

А потім стає тією, без кого ти вже не уявляєш свого життя.