Глава 15.Просто друзі?

Кеті завжди вважала, що найпростіше — це зрозуміти чужі почуття.

Побачити, коли подруга закохалася.

Зрозуміти, коли хтось сумує.

Помітити, що двоє людей подобаються одне одному, навіть якщо вони це заперечують.

А от зі своїми почуттями все було набагато складніше.

Особливо коли ці почуття стосувалися Максима.

Вона стояла перед шафою вже десять хвилин.

— Це просто кава, — сказала вона собі.

Потім подивилася на одяг.

— Просто кава не потребує вибору сукні.

Вона закрила шафу.

— Чудово. Я перетворила звичайну зустріч на подію року.

Саме в цей момент прийшло повідомлення.

Максим: «Не запізнюйтесь».

Кеті усміхнулася.

Звичайно.

Навіть повідомлення від нього звучали як нагадування.

Вона швидко відповіла:

Кеті: «Не хвилюйтеся. Сьогодні я запізнюся максимум на одну хвилину».

Відповідь прийшла майже одразу.

Максим: «Це вже прогрес».

Кеті засміялася.

Він знав її.

І найгірше було те, що їй це подобалося.

Вони зустрілися в маленькій кав'ярні неподалік від роботи.

Не ресторан.

Не офіційна вечеря.

Просто кава.

Але чомусь для Кеті це здавалося набагато важливішим.

— Ви прийшли вчасно, — сказав Максим, коли вона сіла навпроти.

Кеті зняла пальто.

— Я ж казала.

— Я не думав, що це можливо.

— Образливо.

— Але чесно.

Вона закотила очі.

— Ви знаєте, що іноді ваші компліменти дуже дивні?

— Знаю.

— І вас це не бентежить?

— Ні.

— Чому?

Максим подивився на неї.

— Бо ви все одно розумієте.

Кеті замовкла.

Бо він знову сказав щось просте.

Але таке, що змушувало її серце битися швидше.

Вони говорили про все.

Про роботу.

Про дитинство.

Про мрії.

І Кеті вперше дізналася, що Максим колись хотів стати фотографом.

— Ви?

Вона здивовано подивилася на нього.

— Фотографом?

— Так.

— Але ви ж людина, яка навіть чашку на столі ставить рівно.

— І?

— Фотографи зазвичай люблять хаос.

Максим усміхнувся.

— Можливо, тому я і не став ним.

— Чому?

Він задумався.

— Бо в якийсь момент почав робити те, чого від мене чекали інші.

Кеті уважно слухала.

Вона бачила.

За його впевненістю ховалася людина, яка теж колись боялася зробити неправильний вибір.

— А зараз?

— А зараз я думаю, що можна щось змінити.

Їхні погляди зустрілися.

І на кілька секунд вони забули про все навколо.

— До речі, — сказала Кеті, щоб розрядити момент. — Нам треба поговорити.

Максим насторожився.

— Це звучить небезпечно.

— Не перебільшуйте.

— Коли ви так кажете, завжди небезпечно.

Вона усміхнулася.

— Що ми робимо?

Він подивився на неї.

— У якому сенсі?

— Ми зустрічаємося.

— Так.

— Але не називаємо це побаченням.

— Так.

— Ми подобаємося одне одному.

Пауза.

— Так.

Кеті нервово видихнула.

— Тоді чому ми поводимося так, ніби це просто дружба?

Максим мовчав.

І цього разу вона не стала тікати від тиші.

Вона чекала.

— Бо я боюся зіпсувати те, що вже є, — нарешті сказав він.

Ця відповідь здивувала її.

— Ви?

— Так.

— Ви боїтеся?

Він усміхнувся.

— Я теж людина, Кеті.

Вона тихо засміялася.

— Не завжди схоже.

Максим нахилився трохи ближче.

— А ви?

— Що я?

— Ви чого боїтеся?

Кеті подивилася на свою чашку.

— Що одного дня ви зрозумієте, що я занадто хаотична для вас.

Максим похитав головою.

— Кеті.

— Що?

— Мені здається, саме це мені в вас і подобається.

Вона підняла очі.

І вперше не знайшла жарту у відповідь.

Бо іноді найважливіші слова не хочеться перекривати сміхом.

Коли вони поверталися додому, Кеті усміхалася.

Не тому, що все стало зрозуміло.

Навпаки.

Тепер було ще більше питань.

Але одне вона знала точно.

Максим став для неї кимось більшим, ніж просто чоловік, з яким вона випадково зіткнулася на вулиці.

Він став людиною, біля якої вона могла бути собою.

А для Максима Кеті стала тією, хто нагадала йому просту річ.

Життя не завжди має бути ідеальним.

Іноді воно має бути справжнім.

А справжнє життя іноді починається з пролитої кави.

І з людини, яка випадково змінює все.