Глава 14.Ранок після ночі.

Кеті прокинулася і кілька секунд просто дивилася на стелю.

Вона намагалася зрозуміти, чому сьогодні все відчувається інакше.

А потім згадала.

Максим.

Вечір.

Розмови.

Сміх.

Його погляд, у якому вперше не було холодності.

Кеті закрила обличчя руками.

— Чудово…

Вона сіла на ліжку.

— Я закохуюся в свого начальника.

Сказавши це вголос, вона завмерла.

Бо слова стали набагато реальнішими.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Я не закохуюся.

Пауза.

— Я просто… дуже сильно ним цікавлюся.

Ще одна пауза.

— Ні, це звучить ще гірше.

Кеті зітхнула і пішла на кухню.

І тут її чекав сюрприз.

На столі стояла чашка кави.

А поруч записка.

«Не забудьте поснідати. Ви стаєте небезпечною, коли голодні.

— М.»

Кеті усміхнулася.

— Неймовірно.

Вона взяла записку.

— Він навіть у записках мене дратує.

Але усмішка не зникала.

У офісі Кеті намагалася поводитися нормально.

Дуже нормально.

Настільки нормально, що це виглядало підозріло.

— Доброго ранку, Максиме.

Він підняв погляд.

— Доброго ранку, Кеті.

Вона сіла за свій стіл.

Тиша.

Одна хвилина.

Дві.

Три.

Максим подивився на неї.

— Ви захворіли?

Вона здивовано повернула голову.

— Що?

— Ви сьогодні не сперечаєтеся.

— Я можу бути спокійною.

— Це мене лякає.

Кеті не втрималася і засміялася.

— Ви неможливий.

— Але ви посміхаєтеся.

Вона одразу стала серйознішою.

— Ні.

Максим підняв брову.

— Знову це слово?

— Ви надто часто його помічаєте.

— Тому що ви надто часто його використовуєте.

Кеті хотіла відповісти, але в цей момент до кабінету зайшов колега.

— Максиме, документи готові.

Він кивнув.

— Дякую.

Чоловік вийшов.

А Кеті раптом відчула дивне відчуття.

Вона більше не бачила в Максимі лише начальника.

І це було проблемою.

Великою проблемою.

Після роботи вони разом зайшли в ліфт.

Як завжди.

Але цього разу між ними була інша атмосфера.

Тепліша.

Ближча.

— Ви шкодуєте? — раптом запитав Максим.

Кеті подивилася на нього.

— Про що?

— Про вчора.

Вона зрозуміла.

— Ні.

Він уважно подивився на неї.

— Точно?

Кеті усміхнулася.

— Максиме, я не з тих людей, які шкодують про хороші вечори.

Він ледь видихнув.

Наче ця відповідь була для нього важливою.

— Добре.

— А ви?

Він задумався.

— Ні.

Пауза.

— Навпаки.

Серце Кеті забилося швидше.

Але саме в цей момент ліфт зупинився.

Вони обоє подивилися на двері.

— Тільки не це.

Кеті засміялася.

— Всесвіт явно любить залишати нас удвох у дивних ситуаціях.

Максим натиснув кнопку.

— Схоже, він має почуття гумору.

— Або хоче щось нам сказати.

Він подивився на неї.

— Можливо.

Кеті усміхнулася.

— Ви знаєте, це ваше «можливо» колись мене доведе.

— Але ви вже звикли.

Вона замовкла.

Бо він мав рацію.

Вона звикла.

До його голосу.

До його погляду.

До його присутності.

До нього.

Коли ліфт нарешті запрацював, вони вийшли на своєму поверсі.

Кеті зупинилася біля дверей.

— Доброї ночі, Максиме.

— Доброї ночі, Кеті.

Вона зайшла у квартиру.

Але цього разу обидва знали.

Це вже не була просто дружба.

Не просто цікавість.

І не просто випадковість.

Бо іноді людина приходить у твоє життя несподівано.

Спочатку дратує.

Потім змушує сміятися.

А потім ти раптом розумієш…

Що вже не уявляєш своїх днів без неї.