Глава 13.Одна ніч.

Кеті завжди думала, що найскладніше — це зрозуміти, коли людина тобі подобається.

Але виявилося, що найскладніше — це визнати це самій собі.

Особливо коли ця людина — Максим.

Її начальник.

Її сусід.

Її головна причина посміхатися без причини останнім часом.

І саме це її найбільше лякало.

Того вечора дощ не припинявся.

Кеті сиділа на дивані з чашкою чаю і дивилася у вікно.

Вона намагалася читати книгу, але вже двадцять хвилин дивилася на одну й ту саму сторінку.

Бо думки були зовсім не про книгу.

А про нього.

Про те, як Максим усміхався сьогодні.

Як говорив із племінником.

Як уперше дозволив їй побачити себе справжнього.

Її роздуми перервав стукіт у двері.

Кеті здивувалася.

Вона нікого не чекала.

Відчинила.

І, звичайно ж…

На порозі стояв Максим.

— Ви?

Він тримав у руках дві чашки кави.

Кеті подивилася на них.

Потім на нього.

— Це якийсь жарт?

— Ні.

— Ви добровільно принесли мені каву?

— Так.

Вона притулилася до дверей.

— Після всього, що сталося?

— Саме після цього.

Кеті не змогла стримати усмішки.

— Ви розумієте, що це може бути небезпечно?

— Чому?

— Бо я можу вирішити, що ви стаєте милішим.

Максим ледь усміхнувся.

— А це погано?

Вона замовкла.

Бо не знала, що відповісти.

— Заходьте, — тихо сказала вона.

Вони сиділи на кухні.

Вперше не в офісі.

Не в коридорі.

Не між справами.

Просто разом.

— Я хотів вибачитися, — сказав Максим.

Кеті подивилася на нього.

— За що?

— За те, що іноді закриваюся.

Вона мовчала.

— Я не звик говорити про себе.

— Я помітила.

— І не звик, що хтось намагається мене зрозуміти.

Кеті усміхнулася.

— Можливо, тому що ви всім показуєте тільки серйозну версію себе.

— А ви?

— Я всім показую занадто багато.

Максим засміявся.

— Це правда.

— Гей.

— Але мені це подобається.

Вона подивилася на нього.

І цього разу в його очах не було звичної впевненості.

Там була щирість.

— Максиме…

— Так?

— Чому ви постійно мене дражните?

Він трохи нахилив голову.

— Бо мені подобається ваша реакція.

— Це дуже чесна відповідь.

— Я намагаюся бути чесним із вами.

Пауза.

— Уперше за довгий час.

За вікном гримів дощ.

У квартирі було тихо.

Але ця тиша була зовсім іншою.

Не незручною.

Теплою.

Кеті зрозуміла, що поруч із ним їй більше не потрібно вдавати байдужість.

А Максим зрозумів, що поруч із нею йому більше не хочеться ховатися.

— Знаєте, що дивно? — сказала Кеті.

— Що?

— Ще недавно я думала, що ви найскладніша людина, яку я зустрічала.

— А зараз?

Вона усміхнулася.

— А зараз я думаю, що ви просто дуже впертий.

— Це майже комплімент.

— Майже.

Вони обоє засміялися.

І саме в цей момент між ними змінилося щось важливе.

Не гучно.

Не як у фільмах.

Без великих слів.

Просто двоє людей нарешті перестали тікати від того, що вже давно відчували.

Максим подивився на неї.

— Кеті.

— Так?

— Я радий, що того дня ви пролили на мене каву.

Вона усміхнулася.

— Ніколи не думала, що хтось скаже мені це.

— Я теж.

Вони засміялися.

А потім просто залишилися сидіти поруч.

Бо іноді найважливіші моменти починаються не з красивих зізнань.

А з чашки кави, дощу за вікном і людини, яка несподівано стає твоїм домом.

І цієї ночі Кеті та Максим зробили перший крок назустріч тому, що вже неможливо було приховати.

Вони ставали ближчими.

Набагато ближчими.