Глава 12.Він не такий поганий,як здається.

Кеті прокинулася з думкою, що сьогодні вона буде професійною.

Без жартів.

Без зайвих суперечок.

Без спроб зрозуміти, що відбувається в голові Максима.

Вона повторила це собі тричі.

Але вже через десять хвилин після приходу на роботу зрозуміла…

Це буде складно.

Тому що Максим сидів за своїм столом із тим самим серйозним виразом обличчя.

І чомусь сьогодні цей вираз не злив її.

А навпаки — змусив задуматися.

Що він приховує за цією холодністю?

— Кеті.

Вона підняла очі.

— Так?

— Потрібно переглянути документи до обіду.

— Добре.

Вона відповіла спокійно.

Без жарту.

Без сарказму.

Максим навіть трохи здивувався.

— Все добре?

Кеті подивилася на нього.

— Так.

Пауза.

— Просто вирішила дати вам шанс побути серйозним без моїх коментарів.

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Це надовго?

— Не знаю. Можливо, навіть до кінця дня.

— Вражає.

— Я теж здивована.

Ближче до вечора в офісі почалася метушня.

Один із важливих клієнтів несподівано змінив умови угоди.

Працівники нервували.

Хтось почав панікувати.

А Максим залишався спокійним.

Кеті спостерігала за ним.

Він не підвищував голос.

Не звинувачував інших.

Просто шукав рішення.

— Максиме, це моя помилка, — сказав один із менеджерів.

Кеті очікувала, що він буде суворим.

Але Максим лише відповів:

— Ми всі помиляємося. Зараз важливо не знайти винного, а виправити ситуацію.

Кеті завмерла.

Вона ніколи не бачила його таким.

Не холодним.

Не суворим.

А людяним.

Після роботи вона випадково побачила Максима біля входу.

Він стояв біля маленького хлопчика.

Кеті здивувалася.

Це був його племінник, якого вона раніше не бачила.

— Дядьку Максиме, ти обіцяв морозиво.

— Я пам'ятаю.

— Ти завжди зайнятий.

Максим присів поруч із ним.

— Можливо.

Кеті ледь усміхнулася.

Навіть із дитиною він говорив своїм улюбленим словом.

— Але сьогодні я вільний.

Хлопчик усміхнувся.

— Тоді два морозива.

— Одне.

— Два.

— Одне.

— Два.

Максим кілька секунд дивився на нього.

— Ти дуже схожий на Кеті.

Кеті, яка стояла неподалік, здивовано підняла брови.

— Перепрошую?

Максим повернув голову.

Він помітив її.

— Ви давно тут?

— Достатньо.

— І що ви чули?

— Що я схожа на маленького шантажиста.

Хлопчик засміявся.

Максим теж.

І Кеті знову побачила цю його сторону.

Ту, яку він майже нікому не показував.

Коли вони поверталися додому, між ними було тихо.

Але це була не незручна тиша.

Просто спокійна.

— Максиме?

— Так?

— Я сьогодні побачила вас іншого.

Він подивився на неї.

— Якого?

— Не того, хто завжди все контролює.

Пауза.

— А справжнього.

Він відвів погляд.

— Можливо, я не люблю показувати цю сторону.

— Чому?

Він довго мовчав.

— Бо коли люди бачать твої слабкі місця, вони можуть зробити боляче.

Кеті стала серйознішою.

Вона зрозуміла.

За його впевненістю ховалася не байдужість.

А страх.

— Знаєте, Максиме…

— Що?

— Іноді показати, що тобі не байдуже, — це не слабкість.

Він подивився на неї.

І в його погляді було щось таке, від чого її серце прискорилося.

— Кеті.

— Так?

— Ви небезпечна людина.

Вона усміхнулася.

— Знову це слово?

— Так.

— Чому?

Він ледь усміхнувся.

— Бо ви змушуєте мене робити те, чого я давно не робив.

— Що саме?

Максим подивився їй прямо в очі.

— Відчувати.

Кеті завмерла.

І вперше за весь час їй не хотілося пожартувати.

Бо вона зрозуміла.

Максим не був холодним.

Він просто дуже довго вчився не показувати, що має серце.