Глава 11.Перша сварка

Кеті завжди думала, що найбільша небезпека у стосунках — це брехня.

Але згодом зрозуміла інше.

Іноді найболючіше — це не коли людина говорить неправду.

А коли вона мовчить про щось важливе.

Саме це вона відчула того ранку.

Максим поводився дивно.

Не так, як завжди.

Зазвичай він хоча б сперечався з нею.

Робив зауваження.

Кидав свої фірмові «можливо» і «я ще думаю».

А сьогодні…

Він просто був далеким.

— Ви мене уникаєте? — прямо запитала Кеті, коли зайшла до його кабінету.

Максим підняв погляд від документів.

— Ні.

— Ви відповіли занадто швидко.

— Бо це правда.

Кеті схрестила руки.

— Тоді чому ви зранку сказали мені лише «доброго ранку» і вже три години робите вигляд, що мене немає?

Максим зітхнув.

— Кеті…

— Ні, серйозно.

Вона зробила крок ближче.

— Я щось зробила?

— Ні.

— Я щось сказала?

— Ні.

— Тоді що відбувається?

Максим мовчав.

І це мовчання дратувало її ще більше.

— Знаєте, що мене найбільше злить?

Він подивився на неї.

— Що?

— Те, що ви завжди хочете контролювати все. Ситуації. Роботу. Людей.

Пауза.

— Навіть свої почуття.

Ці слова зачепили його.

— Ви не знаєте, про що говорите.

Кеті завмерла.

Його голос став холоднішим.

Таким, яким був на початку.

— Можливо, і не знаю.

Вона тихіше додала:

— Бо ви ніколи не дозволяєте мені дізнатися.

У цей момент Максим зрозумів, що вона права.

Але сказати це було важко.

Він не звик показувати слабкість.

Особливо після того, як колись дозволив людині стати близькою і пошкодував про це.

— Кеті, не все так просто.

— Для вас ніколи нічого не просто.

Вона відвела погляд.

— Ви знаєте, що найбільше мене дратує?

— Що?

— Я навіть не розумію, чому мені не байдуже.

Тиша.

Ці слова зависли між ними.

Максим дивився на неї.

Вона теж зрозуміла, що сказала зайве.

— Забудьте.

— Кеті…

— Ні.

Вона похитала головою.

— Мабуть, я просто забула, що ви мій начальник.

І це речення боляче вдарило.

Бо він не хотів бути для неї лише начальником.

Увечері вони не говорили.

Уперше за весь час.

У коридорі біля ліфта Кеті стояла навпроти нього.

Зазвичай вона сказала б щось смішне.

Пожартувала б.

Але зараз просто мовчала.

— Ви справді сердитеся? — запитав Максим.

Вона усміхнулася сумно.

— Ні.

Він майже посміхнувся.

— Ви знову використовуєте це слово.

— А ви знову помічаєте.

— Бо це ви.

Кеті подивилася на нього.

І на секунду їй захотілося просто перестати сперечатися.

Сказати, що вона боїться.

Що він їй подобається більше, ніж вона хотіла б.

Що поруч із ним вона забуває, як бути байдужою.

Але гордість перемогла.

— Доброї ночі, Максиме.

— Кеті…

Вона вже відкрила двері своєї квартири.

— Так?

Він хотів сказати багато.

Але сказав лише:

— Доброї ночі.

Двері зачинилися.

І вперше за довгий час Максим зрозумів одну річ.

Він боявся не втратити контроль.

Він боявся втратити її.

А Кеті, сидячи у своїй квартирі, дивилася в стелю й думала те саме.

Вони обоє були надто впертими.

Надто схожими.

І надто наляканими, щоб зізнатися в головному.

Що між ними вже давно не просто цікавість.

Це щось більше.

І ця сварка стала першою, яка не віддалила їх.

А показала, наскільки вони стали близькими.